Читати книгу - "Сашко"

Він прийшов уже зовсім увечері, дав якісь розпорядження бійцям, а потім підійшов до мене, узяв за руку й сказав:

— От що, Сашко Жук: іди краще додому, ти ще малий воювати. Як виростеш, тоді візьмемо…

Це був удар для мене. Я стояв серед бійців, розгублений і безпорадний. Якийсь боєць спитав у лейтенанта:

— Дозвольте мені, товаришу лейтенант, одвезти гвардійця Сашка Жука додому на моєму мотоциклі.

— Дозволяю, — відповів лейтенант, — тільки швидше, бо будемо рушати далі.

От ми летіли вечірніми вулицями Києва! Аж дух забивало й не можна було розплющити очей…

Коло нашого будинку стояло кілька чоловік. Це були ті люди, що не послухались фашистів і переховувались останніми днями по льохах і горищах. Тепер вони повернулись до своїх квартир. Між ними була й Ромка. Я догадався — вона чекала на мене. Коли мотоцикл мало не на всьому ходу розвернувся й спинився коло будинку, всі раптом повернулись у наш бік. Звичайно, спочатку ніхто не впізнав мене в червоноармійському ватнику й при гвардійському значку, що виблискував і вночі, бо ватника я навмисне розстебнув.

А мотоцикліст сказав:

— До побачення, товаришу Сашко Жук! Після війни зустрінемось!

І він поїхав.

— Сашко! — вихопилося в усіх, хто стояв тут. Тепер уже мене впізнали. Всі оточили мене, приглядалися. Потім Ромка взяла мене за руку, і ми пішли на другий кінець подвір’я. Ромка сказала:

— Сашко, давай втечемо з дому на фронт, поки він недалеко, впросимо якого-небудь командира, і він нас зарахує в свій полк.

Але я сказав Ромці:

— Йди, Ромко, додому, ти ще мала воювати.

Ромка насунула мені шапку на самий ніс і сказала:

— Не дуже задавайся, липовий гвардієць!..

А я сказав:

— А на танку ж вступав до Києва…

— Сашко, — промовила Ромка, — коли я тебе побачила на танку то з радості аж плакала.

— Ми ж умовилися не плакати…

— Я пам’ятаю, але ж ми вмовлялися не плакати і бути справжніми мужчинами при фашистах. А тепер уже в нас не фашисти, а наші. Я й розплакалася з радості. Ох, уявляю, як вам, мужчинам, важко, що не можна ніколи плакати. А татусь сказав, що коли зустріне тебе, то надере тобі вуха, щоб ти не був такий балакучий, але ти не бійся, він тебе любить і тільки погрожує.

Як довго не міг я заснути цієї ночі! Та хіба можна було спати в такий час!.. От коли б не було ніякої ночі, а ввесь час день і сонце на небі, і всі наші люди раді й веселі… І тільки я цього захотів, як уже й сталося так, що немає ніякої ночі, а тільки день. Довгий, довгий, без кінця! І йде наша танкова дивізія вперед і вперед. І на хвилину не спиняється. І день, і другий, і багато днів!

«Сашко! — гукає товариш лейтенант. — Давай уперед на Берлін! Будемо визволяти братів».

І ми сидимо на броні і мчимо вперед і вперед. І ось я бачу, край шляху стоїть, склавши на грудях руки, наш Юрчик. Стоїть, і сили йому вже не вистачає навіть засміятись до нас — такий худий, захарчований… наскрізь світиться… Мало не впаде. Я спиняю наш танк, стрибаю на шлях. «Це ти, Юрчику! Братику мій! Дивися, це ми, Червона Армія! Йдемо вас визволяти! Чи впізнаєш мене: я Сашко, гвардієць!»

Він хилиться, а я його обіймаю й тисну до себе. І жаль мені його, жаль. І здаю я Юрчика нашим лікарям, і наказую їм: «Бережіть його, це мій друг, він урятував радянського офіцера». А тут товариш лейтенант наказує: «Вперед, Сашко, на Берлін!» Я стрибаю на свій гвардійський танк, і ми зриваємося з місця і мчимо дуже швидко, і бачу, як вітер зриває пелюстки з розквітлих дерев і відстає від нас, відстає… Ха-ха-ха… Куди йому, вітрові! І ось він, Берлін їхній, ошкірився, як мільйон псів. А ми його облягаємо звідусіль. І товариш лейтенант мені каже: «Дивися, Сашко, не підкачай! Ми його зараз будемо брати, їхній Берлін!»

І ось ми вже взяли їхній Берлін… І наші пішли далі, і війна вже закінчується, бо фашисти вже здалися… І свято Перемоги — наче сон… І всі ми обіймаємося й поздоровляємо один одного.

А потім ми їдемо з війни. Нашу дивізію викликають до Москви, бо ми дуже сміливо воювали. І всі ми, танкісти-гвардійці, дуже раді, що їдемо до Москви.

І ось нарешті ми в Москві. Нам роблять огляд на Красній площі. Генерали вітають нас, а навколо народу — не злічити. І квіти, квіти, квіти! Всі несуть нам квіти. Скрізь чути голоси: «Це вони брали Берлін! Вони!»

«От, — думаю, — Сашко Жук, чи тобі хоч уві сні таке ввижалося? Ніколи!»

І ось гукають по строю: «Гвардієць Сашко Жук! До генерала!» І я йду до генерала, а він бере мене за руку, притискає до своїх грудей і цілує. Раз, другий, третій… «Мамо! — гукаю я. — Мамочко, ти бачиш?..»

І гукнув я це так голосно, що й збудив самого себе…

І справді, хтось обіймає й цілує мене, і чиїсь, не мої, сльози котяться по моєму обличчю. І хоч каганець горить дуже тьмяно, я раптом упізнаю свою матір…

— Приїхала! — гукаю я. — Приїхала! — І підхоплююсь на ліжку. Мати обіймає і цілує мене, а я гукаю до неї:

— Ти бачила? Бачила, мамочко?

— Що бачила? — питає вона.

І тоді вже я зовсім прокидаюся й починаю розуміти, що то був сон. Мати тулить мене до своїх грудей і вкриває поцілунками. І мені так добре, добре!..

Я знаю: все погане зникає, а хороше приходить неминуче…

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА

РОЗМОВА ВТРЬОХ

Сашко закінчив розповідати про себе.

Скільки приємних зустрічей було в автора повісті з Сашком Жуком! Скільки розмов, які описані в цій книжці!

Після всіх, переказаних тут, подій авторові повісті досить довго не доводилось зустрітися з Сашком, хоч він по-старому жив у Києві, і — хто ж цього не знає — без нього не відбувалася жодна гра, жоден спектакль у Палаці піонерів чи в школі, не кажучи вже про всі без винятку футбольні змагання…

Якось під час першотравневого військового параду автор побачив хлопчика, що сидів у порожньому вікні четвертого поверху спаленого під час війни будинку. Багатьом здавалося