Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

Звідки в мене, Дерела Стендінга, взявся цей сліпий гнів, що занапастив моє життя і привів мене до камери смертників? Певна річ, він не тоді з’явився, не тоді був створений, коли зачато дитину, що мала стати Дерелом Стендінгом. Цей мій сліпий гнів старіший за мою матір, далеко старіший і за найпершу матір людини. Моя мати, зачавши мене, не дала мені тієї дивовижної відсутності страху. Ніяка мати за всю еволюцію людини не створила ні страху, ні відваги. Страх і відвага, любов і ненависть, гнів та інші почуття існували раніше, ніж з’явилася перша людина. Вони росли, розвивалися й складалися в те, що мало стати людиною.

Я — це моє минуле. З цим погодиться кожний прихильник закону Менделя[52]. Всі мої попередні «я» мають у мені свій голос, відгукуються в мені, спонукують мене. За кожним моїм вчинком, за моєю запальністю, за проблиском моєї думки стоїть тінь і відгук довжелезної низки інших «я», що існували раніше за мене і потім увійшли в мене.

Матеріал, з якого складається життя, — пластичний, і він не забуває. Вилийте його в яку завгодно форму — спогади минулого залишаться. Всі породи коней, від великих ширських бендюгів до маленьких шотландських поні, пішли від перших диких коней, що їх освоїла первісна людина. А все-таки й досі нікому не пощастило відучити коней від їхньої звички брикатися. Оце ж так і я, що складаюся також із тих перших приборкувачів коней, не можу визволитись від їхнього сліпого гніву.

Я — людина, народжена від жінки. Мої дні короткі, але моя суть — незнищенна. Я був жінкою, народженою від жінки. Я був жінкою і народжував дітей. І я знову буду народжений. Я народжуватимуся незліченну кількість разів, а ці тупі йолопи круг мене гадають, що коли здавлять мені шию мотузом, то я перестану існувати!

Авжеж, мене повісять… і то незабаром. Тепер кінець червня. Мине скількись днів, і вони спробують мене здурити. З цієї камери поведуть мене до лазні. За тутешніми правилами, ми маємо купіль щотижня. Але назад до своєї камери я вже не повернуся. Мене одягнуть у чистий одяг і відведуть до камери смертників. Мені дадуть окремого наглядача. І вдень і вночі, коли я сплю чи прокидаюсь, я буду під безнастанним наглядом. Мені навіть не дозволять накритися укривалом з головою, щоб я не випередив державу і сам не задушився.

Увесь час на мене світитиме яскраве світло. Коли вже нарешті вони доволі вимучать мене, то якогось ранку виведуть у самій сорочці без коміра і виб’ють з-під ніг підпору. О, я знаю. Той мотуз, що мене на ньому повісять, бууде добре натягнений. Не один місяць фолсомський кат розтягає його, прив’язавши тягар, щоб він не пружинив.

І впаду я глибоко. У в’язничній канцелярії є дуже дотепні таблиці, схожі на ті, по яких вираховують відсотки. На них позначено глибину падіння залежно від ваги жертви. Я так схуд, що їм доведеться спустити мене дуже глибоко, аби зламати мені карк. Тоді глядачі поскидають шапки, а лікарі, коли я ще висітиму, притискатимуть вуха мені до грудей і лічитимуть ледве чутні удари мого серця, аж поки сповістять нарешті, що я помер.

Яке безглуздя! Ці нікчемні гробаки гадають, що мене можна вбити. Але я не помру, я — безсмертний. Різниця тільки в тому, що я знаю про це, а вони ні.

Ще б пак! Я й сам колись страчував людей, себто — був катом. Я добре пам’ятаю про це. Але я послуговувався мечем, а не мотузкою. Меч — шляхетніший, хоч, власне, усі катівські знаряддя безсилі. Бо хіба можна знищити дух мечем або мотузкою?

РОЗДІЛ XIX

Разом з Морелом і Опенгаймером, що так само, як і я, роками гнили в темряві, мене вважали за найнебезпечнішого в’язня Сан-Квентіну. Знов же мене вважали за найупертішого, упертішого навіть від Опенгаймера. Тут упертість я розумію, звісно, як витривалість. Жахливі були спроби зламати їхній дух і тіло, а ще жахливіші були спроби зламати мене. Проте я витримав. Динаміт або тобі капець — такий був ультиматум начальника тюрми Есортона, але дарма. Я не міг дати йому динаміту, а він не міг зробити мені капець.

Одначе це не тіло моє було витривале. Витривалим був мій дух. А все тому, що в колишніх існуваннях тяжкі знегоди загартували його і він став твердий, мов криця. Одне з цих переживань було для мене довгий час чимсь подібним до кошмару. Воно не мало ні початку, ні кінця. Я щоразу бачив себе на скелястому острівці. Хвилі билися об його береги. Острівець був такий низенький, що в бурю солоні бризки перелітали через найвище його місце. Дуже часто йшли дощі. Я жив у якомусь кам’яному лігві і дуже мучився, бо не мав вогню й живився сирим м’ясом. І так я мучився кожного разу. Я розумів, що це ж я опиняюся посеред якогось переживання, до якого в мене не було ключа. І тому, що під час короткочасної смерті я не міг своєю волею керувати цими мандрівками, я часто переживав саме той неприємний випадок. Єдиною привабою в ньому був час, коли світило сонце. Тоді я вигрівався на скелях, і пропасниця переставала мучити мене.

Я придумав собі одну розвагу з веслом і складеним ножем. Цілими годинами я вирізував на веслі маленькі літери й карби, що ними позначав кожний прожитий тиждень. Таких карбів було вже чималенько. Ножа я гострив на плоскому камені, і, мабуть, ні один цирульник не поводився так обережно з улюбленими бритвами, як я з ножем, і ні один скнара не цінував так своїх скарбів, як я свого ножа. Він був мені такий дорогий, як життя, та, власне, він і був мені життям.

Я так часто вертався до своїх пригод на тому острівці, що одного разу, коли мене звільнили з пекельної сорочки, мені пощастило відтворити в пам’яті запис, вирізаний на веслі. Спочатку я згадав короткі уривки з нього, а далі пішло легше, треба було тільки скласти все докупи. Кінець кінцем я мав повний запис. Ось він:

«Хто випадково знайде це весло, довідається з напису, що Даніел Фос, народжений в Елктоні штату Меріленд, 1809 року покинув порт Філадельфію на бризі «Негоціант», що плив до островів