Читати книгу - "Людолови Том 1"

скільки в Києві цехових. Тридцять два цехи, якщо я не помиляюся. Так? А в кожному цеху, в середньому, по двадцять п'ять чоловіка. Отже, щось вісімсот чоловіка. За ким тоді буде більшість, за жменькою радців чи то за вами? Адже ж кожен братчик повинен позиватися — в братському суді, а за порушення статуту виключають із братства, тобто — відлучають від церкви. Тоді він — баніт, людина поза законом. І тоді з ним, як із зачумілим чи то прокаженим, ніхто не тільки не матиме будь-яких справ, а навіть не привітається, не дасть йому шматка хліба або притулку.

Як досвідчений демагог і хитрий політик, Сагайдачний свідомо перебільшував. Де в чому братство справді було чималою силою й підтримкою для своїх членів. У кожному випадку життя братчики могли шукати в ньому захисту й допомоги, але іноді братське опікунство ставало, навпаки, важкою перешкодою на їх шляху. Бо не терпіло воно в своєму колі нічого, що йшло б усупереч інтересам проводирів. Тоді доводилося або безмовно скорятися, або рішуче розірвати з своїм оточенням і перекинутися до протилежного табору, тобто до католиків, — і тоді жахливий бойкот і прокльони, якими братство загрожувало своєму свавільному членові, вмить оберталися на мильні бульбашки, бо до римської церкви належала чимала частина суспільства і ніякі заходи братства не могли тоді ані знищити ренегата, ані навіть витиснути. з цexy чи то з купецьких лав. До того ж, новонавернений вмить відчував себе під міцним захистом державної влади, яка за часів Зигмунда ІІІ гостро підкреслювала, що вона не тільки є шляхетсько-панська, але й католицько-уніатська.

Та ремісники-кияни не дуже розумілися на цьому, і слова Сагайдачного, славетного гетьмана й ватажка, справили на них глибоке враження.

Збентежилися зніяковілі молоді, гарячі голови. Проте Грицько підвівся і звернувся до Сагайдачного, як учень, що намагається збити свого вчителя на каверзному питанні:

— Розтлумач нам тoдi, пане гетьмане, яка нам користь приймати до братства оцю погань — панів та радців? Ладу з ними все одно не буде, так нащо з ними воловодитися? Без них було б краще.

«Намацав-таки ахіллесову п'яту», — подумав Сагайдачний, але, стримавши роздратування, спокійно відповів:

— Діло кажеш, пане майстре, та це тільки означає, що тобі невідомі закони Речі Посполитої. За цими законами тільки шляхта бере участь у соймі, але сойм складає закони геть для всіх станів: і для селян, і для міщан, і для кожної живої душі, що живе й дихає в межах республіки. Як на твою думку — чи треба нам мати своїх заступників у соймі, чи ні? Треба! А якщо треба, і туди може потрапити тільки шляхтич, то треба знайти серед членів братства такого шляхтича, який би виконував усі наші постанови і те, що ми їм наказуємо й доручаємо. Отже, ці люди, зв'язані нашим статутом і присягою, протестуватимуть перед королем і урядом проти всіх утисків і злидарств. І навіть коли цілий сойм не згодиться з їх думкою і не затвердить їх пропозиції, вони все ж таки зможуть знищити одним своїм голосом ворожу нашим інтересам постанову.

— Як то? — недовірливо посміхнувся Грицько. — Та хіба ж три чи чотири чоловіка що-небудь удіють проти цілого сойму? Та пани їх затюкають.

Сагайдачний роздратовано сіпнув плечем і почав йому тлумачити, як дитині:

— Не затюкають, але вони заборонять видавати закон, що порушує наші інтереси, — шкодить нам, бо на соймі кожну постанову треба ухвалити одноголосно і коли тільки один шляхтич вигукне: «Не позвалям» або «Нєма згоди» — весь сойм скоряється одному голосові, і тоді вважають, що такий закон зірвано.

— Тю, дурні голови! Так завжди можна знайти людину, щоб підкупити або підбурити її — наївно здивувався Грицько.

А літні майстри посміхнулися, розгладжуючи довгі сині вуса. Усміхнувся й Сагайдачний і вів далі:

— Це і зветься в них «злота вольность», за яку кожен шляхтич ладен кинутися в огонь. Доводиться хитрувати й бити їх їхньою зброєю. Не бійтеся: вони не втручатимуться в наші братські справи. Я добре знаю панську вдачу: вони приходитимуть лише на наші кануни мед пити, а решта їм не цікава.

Але Грицько — вперто тріпнув головою.

— А прийде отакий шляхтич до нас на сходку, та почує наші розмови, та розповість старості… Тут і край нашому братству. Нема чого запрошувати до нас шпигунів.

— Правильно, — підхопили майстри. — Пан із паном завжди змовиться!

— Вони завжди один за одного!

— Та ви не турбуйтеся, — почав Сагайдачний. — У нас є сила засобів, щоб…

Але майстри не слухали.

— Це буде, як на Січi! — вигукнув один із Грицькових прихильників, розмахуючи руками. — Старшини — жменька, а голоти — сила. А на раді старшина кого передурить, кому горілкою очі заллє, і виходить не по-голотівському, а по-старшинському…

— А гетьман — хіба не старшина? Сам він їх руку тягне! — крикнув Грицько, червоніючи з люті. — А дурні нетяги танцюють під їх дудку.

— Поки перетоплять їх, як цуценят!

— Не треба нам радців! Годі!

— Щоб по в'язницях тягали, як нашого цехмістра! — , Щоб до ратушної вежі замикали, в кайдани кували безневинно!

— Здирствами в жебри пускали!

— За щире слово прирікали на страту!

Хома був червоний, як мак. Рясний піт вкрив росою його чоло. — У нього було таке почуття, наче привів він до своїх приятелів наречену і, замість сором'язливої незаймaнo-чистої дівчини, перетворилася вона на моторну — й балакучу шинкарку. Хомі, було боляче за Сагайдачного. Але він вірив у нього, любив його і палко чекав на його відповідь. Доки він мовчатиме перед майстрами? Хотілося почути міцне щире слово, від якого замовкнуть усі і схилять перед ним голови, як покарані діти.

— Чого ж ти мовчиш? — не витримав він нарешті. — Скажи, доведи їм, що вони брешуть. — Змусь їх замовкнути. Як тут говорити, коли вони репетують, наче перекупки на ярмарку.

Причепа схаменувся, вихопив з рук у розгубленого діда Омелька ціпок і загрюкав ним по столу.

— Цить, бісові діти! — гримнув він на весь голос, Камінь воску з пики за бешкет! Забули статут, чортові горлаї?!

Оклик був такий загрозливий, що майстрові вщухли. Не дивлячись на цехмістра, вони покірливо зайняли свої місця.

— Соромно за вас! — гримав Причепа? розпалюючись. — Камінь воску штрафу! Як ви наважилися пороззявляти пельки на пана гетьмана! Що він вам — сват чи брат? Та він вас на порох зітре за такий бешкет!

Майстри ніяково м'яли шапки.

— Даруйте — нам, пане гетьмане, — низько вклонився старий майстер із блідим іконописним обличчям. — Це ми з дурного розуму.

— Та хіба ж ми не вдячні… Це все