Читати книгу - "Земля"

В неділю ходив він із ним до церкви і здоровив кожного щиро і голосно. Сього року було вже прецінь цілком інакше, як тоді.

Марійка була горда й щаслива і вибирала в душі межи багацькими доньками невістку, а навіть і Сава здавався веселішим, як звичайно.

Він помагав охотно Михайлові при кожній роботі, і хоча уникав усяких допитів брата про Рахіру і його відносин до дівчини, то однак присутність його, здавалося, немов вдоволяла його; щонайменше не потрібував ночами пам'ятати про бурдей і худобу в полі, і міг безжурно пересиджувати в Рахіри й її батька. Тут став він, зрештою, майже щоденним гостем. Інакше малася справа з Михайлом і Анною. Вони могли лише зрідка бачитися, а ще рідше з собою говорити.

Анна уникала всякої нагоди, щоб ходити в село, а коли пасла товар у полі, пересиджуючи там годинами, все ж таки не могла часто з Михайлом на самоті розмовитися. Зараз приступали до них дівчата або хлопці, що також доглядали тепер тут свою худобину (вона ж не була вже одна в полі), мішалися в розмову, і бесіда сходила на звичайні денні справи. До того, боялися, що їх тайна могла частими стрічами зрадитися, і так відкладали все на день святого Михайла, ожидаючи його, мов спасення від усяких смутків і клопотів.

— А коли тато й мама заборонять тобі на святого Михайла взяти мене за жінку, що тоді? — спитала тривожно одного разу, коли їм прецінь довелося побути хоч часок на самоті з собою.

Вона звернула свої великі, з жури запалі, блискучі очі допитливо на його обличчя і усміхнулася вимушено.

— Тоді поставлю їм таке питання, — відповів він, весело всміхаючись, — і скажу: або мати мене з Анною тут при собі, або мати мене з Анною в місті. Тоді вже вони зм'якнуть, не бійся. Ти ж не Рахіра. Ти не моя перва сестра, і се не гріх, що ми любимося. Наша милість не потягне за собою гріхів і біди. Іншої причини не мають вони, щоби нас розлучити. Що ти не багацька дитина, — додав, угадавши по виразу її лиця, що в неї були ті самі слова на устах, — то я спитаю в тата: тату, скажу, і ви, мамо! Чи ви були великими багатирями, як побралися? Га? А все-таки бог на вас не забув, та й допоміг щиро, що ви нині красні ґазди. Я лишу вам усе поле, скажу я їм, тіштеся ним, а я беру собі Анну й верну назад до міста. Там я вже найду собі роботу і не згину. Тепер я вже інакше думаю, як давніше, — тягнув він дальше, підносячи пишно голову вгору, — я вже обглянувся трохи по світі і знаю, що чоловік, який має добру волю до праці і здорові руки, не згине з голоду. В місті живуть люди і без землі. Тяжко живуть вони, се правда, але все-таки живуть, а часто й не гірше від нас. А втім, я се лише так кажу, — додав, знов усміхаючися, — бо я знаю, що як притисну їх, стануть по моїй стороні. У мами не стало би більше сліз плакати за мною. Вже що мала, здається, все виплакала. Я знаю, вони будуть сварити, будуть відказувати й нарікати, мама будуть перед сусідами жалуватися, а тато раз у раз зітхати, а проте хто мене може силувати сватати таку дівчину, що я не можу їй в лице дивитися? Як чоловікові жінка мила, то так, як би вона його очима була. Отак я їм скажу! Нема тобі чого журитися!

Вона підвела до нього спущений погляд і глянула йому вигребущо в добрі, ясні очі.

Він говорив так рішуче й переконуюче, так щиро, що вона не могла не повірити добрим успіхам в будучності. У ній оживилася надія наново, і вона усміхнулася. А однако ж затремтіло в її душі вже в найближчій хвилі болюче, мов заткнене десь в однім закутку серця жало, коли згадала хвилину, як він заявить батькові, що ось він має сватати наймичку Анну.

— Ти маєш надію, що все закінчиться добре? — спитала наново несміливо і стиха.

— Маю! — відповів він певним голосом. — Не журися вже стільки! — просив, обіймаючи її щиро. — Ти вже так нагризлася, що стала чорна, як он та земля. За кого ти мене маєш, Анно? Що я в тебе? Ти гадаєш, що обдурю тебе й покину? Ти гадаєш, що в мене нема честі й сумління? Відколи се ти така мудра стала? Ади, які в мене руки! — додав гордо, потішаючи її і простягнувши раптовим рухом вперед себе сильне мускулярне рам'я так, що від мускулів аж лоскотом пішло. — Видиш, яка міць? На чотири такі, як ти, я б заробив, а ти боїшся? Анночко. ти боїшся?

Він підняв її похилену голову й заглянув, зворушений, в її очі. Вони були повні сліз.

— Ну, і плачеш!

Вона обтерла сльози, не сказавши нічого.

— Анночко. — просив м'яким, ослоненим голосом, притягаючи її тепло до себе. — Анночко, що тобі? Я ж тобі кажу: бог нас не покине!

Вона вхопилася його обома руками за шию і заплакала. Щось відняло йому голос.

— Що тобі, Анно? Боже добрий, скажи мені, що тобі? — просив налягаючи.

— Ніщо, — прошептала, — ніщо! Мені лише так тяжко на серці.

Одна думка промайнула йому блискавкою крізь голову і неначе роз'яснила йому все. «Вона боїться смерті! — роз'яснила. — Так не гаразд умирати, гріх!»

І він почав її потішати простими неповоротними словами, а однак скільки почувань, скільки ніжності замикала в собі та мужицька грудь! Скільки правди й вірності лежало в його тремтячім голосі, що силувався до ніжності і м'якості, скільки тривоги й щирості зраджували його зворушені добрі очі!

Ледве знав, що говорив, коли звук його голосу віддавав несвідомо найкращу часть його почувань і душі.

— Коли я тут, тобі вже нічого боятися! — повторяв раз по раз. — Все буде добре! Я лише бога просив, аби найтися тут! Тут я пан! Най що до нас приступить, мені ні перед чим не страшно! Тут я дома! Я лише тут хотів уздріти себе! Нічим не журися! Я стану у всім за тобою, як дуб, і ану, най хто посміє тебе на волос скривдити — побачить!

— І перед Савою і Рахірою боюся! — обізвалася вона наново журливо.

Він махнув легковажно рукою.

— Перед тим дурнем? — спитав. Він знав про