Читати книгу - "Празький цвинтар [без ілюстрацій]"

І дійсно, деякі сім'ї помалу почали смажити своїх золотих рибок, усі коні, котрих не забирала армія, йшли на конину, бушель картоплі коштував тридцять франків, а один кондитер, такий собі Боссьє, за двадцять п'ять продавав ящик сочевиці. Кролятиною вже й не пахло, тож м'ясники без крихти сорому продавали спочатку добре вгодованих котів, а потім і собак. Повирізали всіх екзотичних тварин із зоопарку Саду рослин[216], тож той, хто різдвяної ночі мав що тринькати, у фешенебельному ресторанчику «Вуазен» міг пригощатися міцною юшкою зі слонини, верблюжою печенею по-англійському, тушкованим кенгуру, котлетами з ведмежатини під sauce poivrade[217], м'ясом антилопи з трюфелями, котятиною з гарніром з молочних мишенят, адже наразі на дахах не те що горобчика не побачиш — пацюки та миші зникали з підвалів.

Гаразд, верблюда в їжу — ще півбіди, таке я ще стерплю, але пацюків на харч — оце вже нізащо. Навіть під час облоги у місті знаходилися контрабандисти та перекупники, тож я донині пригадую одну пам'ятну вечерю (шалено дорогу), коли я разом із кількома привілейованими особами (не всі серед них були людьми з вищого паризького товариства, але у такій скруті забувалися соціальні відмінності) не в якомусь дорогезному ресторані, а в одному gargotte[218], котрий розташовувався майже на околиці міста, смакував фазаном та найсвіжішим паштетом з гусячої печінки.

У січні з німцями підписали перемир'я, а в березні символічно здали Париж, і, мушу зізнатися, навіть мені було принизливо бачити, як пруссаки марширують у своїх шпичастих шоломах Єлисейськими Полями. Потім вони закріпились на північному сході столиці, залишивши французькому уряду керівництво південним заходом, тобто фортами Іврі, Монруж, Ванве, Іссі, включно з чудово оснащеним фортом Мон-Валер'єн, з якого (і це довели пруссаки) легко можна було обстрілювати західну частину столиці.

Прусські війська залишали місто, й починав роботу новий уряд на чолі з Тьєром. Та Національна гвардія, яка вже майже не підкорялася урядові, наразі конфіскувала й сховала на Монмартрі гармати, які придбала завдяки публічній підписці. Тьєр послав генерала Лекомта, аби той забрав гармати: спочатку він наказував своїм солдатам обстрілювати Національну гвардію та натовп, проте згодом, приєднавшись до повстанців, його ж солдати взяли генерала Лекомта у полон. Тим часом, не знати як, але хтось серед повстанців упізнав ще одного вояка — генерала Тома, який під час подій 1848-го залишив по собі не надто добру славу[219]. Одначе справа була не лише у цьому: чоловік був переодягнений у цивільне, ймовірно, тікаючи через якісь свої справи, та всі вирішили, що він шпигує за повстанцями. Отож його відвели до Лекомта, й обидвох розстріляли.

Тьєр відступив разом зі своїм урядом до Версаля, і вже наприкінці березня у Парижі було проголошено Комуну. Тепер уже Тьєр зі своїми урядовцями (версальськими) взяли Париж в облогу, бомбардуючи його з Мон-Валер'єн, а от пруссаки взагалі не встрявали, навіть дещо прихильно ставлячись до тих, хто зайде на їхню територію, тож під час другої облоги провізії у столиці було більше, аніж під час облоги першої: зморені голодом своїми ж співвітчизниками, парижани таємно отримували харчі від ворога. Тож уже були люди, котрі, порівнюючи чиновників Тьєра з німцями, тихцем казали, що, врешті-решт, ці любителі кислої капусти були добрими християнами.

Саме коли повідомляли, що французький уряд відходить до Версаля, я отримав від Ґодше листа, в якому той повідомляв, що німців уже не цікавлять події у Парижі, а тому голуб'ятня та фотостудія будуть демонтовані. Але тими ж таки днями до мене завітав Лаґранж, який, здавалось, здогадався, про що мені писав Ґодше.

— Любий Симоніні, ми хочемо, аби ви робили для нас те, що робили для німців: тримали нас у курсі. Ми вже заарештували двох ваших друзів. Голуби полетіли за своїм звичним маршрутом, але все, що лишилось у лабораторії, залишиться нам. За допомогою комунікаційних ліній ми налагодили зв'язок між фронтом у Іссі та тією самою мансардою неподалік Нотр-Дам. Звідти й відсилатимете нам свої повідомлення.

— «Відсилатимете нам» — це ж кому? Ви ж були, як би це мовити, людиною з імператорської поліції, тож мали б щезнути разом зі своїм імператором, натомість зараз ви говорите, наче розвідник Тьєра…

— Капітане Симоніні, я належу до тієї когорти людей, які залишаються, навіть коли уряди відходять. Наразі я відбуваю у Версаль до свого уряду, позаяк у цьому місті зі мною може статися те ж саме, що й з Лекомтом та Тома. Ці навіжені швидкі до розстрілу. Відплатимо їм тією ж самою монетою. Коли нам знадобиться якась конкретніша інформація, отримаєте докладні настанови.

Докладніша інформація… Легко сказати, зважаючи, що у кожному кварталі відбувається щось інакше, у тих самих районах, де поважні буржуа чекають на повернення законного уряду, замкнувшись по своїх домівках, марширують загони Національної гвардії, повтикавши квіти у дула рушниць і тримаючи червоні знамена. Ані з газет, ані з базарних пліток так і не вдалося зрозуміти, хто ж дійсно входить до складу Комуни: там є робітники, журналісти, лікарі, помірні республіканці й розлючені соціалісти, навіть справжнісінькі якобінці, котрі мріють не про Комуну 1789-го, а про повернення жахливої Комуни 1793-го. Проте на вулицях панувало справжнісіньке піднесення. Якби не люди у формі, можна було б подумати, що відбуваються народні гуляння. Солдати гралися у гру, яка в Турині зветься sussi, а тут au bouchon; офіцери величалися перед дівчатами.

Сьогодні вранці мені спало на думку, що серед мого старого мотлоху збереглася ціла коробка старих газетних вирізок того часу, які згодяться мені для того, аби відновити те, що вже не в змозі повернути моя пам'ять. Серед них були газети найрізноманітніших спрямувань: «Le Rappel», «Le Réveil du Peuple», «La Marsellaise», «Le Bonnet Rouge», «Paris Libre», «Le Moniteur du Peuple» та ще багацько інших. Гадки не маю, хто їх читав, напевно, лише ті, хто їх писав. Позаяк я купував ці видання лише для того, щоб подивитися, чи немає там чого цікавого для Лаґранжа.

Те, наскільки все було непросто, я усвідомив, зустрівши якось у безладному натовпі так