Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

На цій темі мене завжди заносить у патетику. Вибачайте.

У тому, що трапилося з Києвом пізніше, що діється з ним сьогодні, я нікого не звинувачую. Я взагалі нікого не звинувачую, цього ще не вистачало. Просто я дозволяю собі не любити і роблю це останніми доступними мені словами.

Палійка скаже про нього краще за мене, бо вона в ньому присутня все своє життя і щодня. «Я не впізнаю його останнім часом», — пише вона. (Зате я впізнаю, так, я впізнаю, ох, як я його впізнаю!). «У ньому практично не лишилося місць, — пише вона далі, — де збереглася б енергетика часу. Раніше можна було почати мандрівку від Університету попри Золоті Ворота, Софію, через Андріївський узвіз, зробити коло на Подолі, піднятися Володимирським узвозом, збочити на Володимирську гірку, а тоді повз Маріїнку вийти на Липки і повернутися додому через Бесарабку. І всюди були сліди — людей, подій, історії. А тепер місто нічим не пахне. У ньому не залишилося замкнених кіл, де можна сховатися від самої себе. Місто замацали, захапали, зачовгали подихами, згуками, кроками».

Сьогоднішній Київ — це знову місто, здане якимись невідомими нашими якимось невідомим загарбникам. При цьому наші вкотре виявилися лопухами, боягузами і зрадниками, а на додачу — не такими вже й нашими, як здавалися спершу. Сьогоднішній час — це ще одні 90-ті в найгіршій версії. Тобто Києву вказано на двері і виставлено геть із третього тисячоліття — хай довчається у минулому, хай ще раз із головою пірне в усе його лайно, хай вилазить з нього по другому, третьому, сьомому, дванадцятому колу — раз не склав іспиту на майбутнє.

Але позаяк знову злетіло це слово, хочеться в нього хоча б на мить зазирнути. І позаяк усе найкраще з Києвом трапляється раз на 13 років, то нам усім тепер важливо дожити до 2017-го. Якого кольору буде ця революція? Якщо це буде вона? І чи буде ця третя спроба останньою? У сенсі — вирішальною й переможною? І що означатиме це «переможна»? Дуже хочеться дочекатися.

Здається, я ніколи не жив у Києві довше тижня. Згадувана студентська практика не рахується, а революція мені наснилася, то був не Київ. Насправді ж я жив у Києві безліч разів по два дні.

Тому Київ — це сукупність чужих ліжок у чужих помешканнях, і в них я провалювався найчастіше аж на світанку. Тобто в Києві мені було зазвичай не до сну. Половина ночей минула, наче в кузнях, у кухнях — тих, де пляшки спорожнюються, а попільнички наповнюються приблизно в однаковому ритмі. Я завжди був чиїмось гостем і це означало свято посиленого спілкування: іскри, зворушення, сперечання, артикуляцію, жестикуляцію. Тому Київ — це люди і кухні. Не тільки він такий, але він такий значною мірою. Найприкріше, що я вже не зможу скласти свого подячного списку з переліком усіх без винятку господарів з усіх без винятку домів, де я зупинявся — хтось обов'язково забудеться. Не тому, що в мене коротка пам'ять, а тому, що їх справді неймовірно багато. Настільки, що деяких уже й немає серед живих. Тобто вони все одно не зможуть розшукати своїх імен у моєму подячному списку — там, у своїх паралельних коридорах за склом, поза нами і поруч з нами.

Зате готелі не забуваються. Може, тому, що я зупинявся в них значно рідше. Готелі Києва — це досить суворі заклади бандитсько-поліційного типу, дорогі й погані. Хотілося б написати «дешеві й погані», але, на жаль, це не так. Тобто це лише наполовину так. Готелі Києва — це така особлива суміш радянської побутової неспроможності з пострадянською ціновою розперезаністю.

З одного боку — питома службова підозріливість і неприязнь персоналу, всіх цих адмінтьоток і — дєвушек, етажних, діжурних і навіть горнішних, котрі ніяк не бажають перемінюватися в нормальних цивілізованих покоївок і мають до тебе лиш одне запитання — коли в дідька ти заберешся геть. А також недвозначно аґресивна пильність так званої охорони, а швидше таки охранки, всіх цих відкривачів дверей, вестибульних пітбульних вертухаїв та ліфтових сторожів з їхнім часом військовим, часом кримінальним, а найчастіше військово-кримінальним шиком. Повсюдна присутність у дзеркалах їхніх виголених потилиць і фізій (хоч яка різниця — потилиці? фізії?) робить життя в готелях Києва складним, в'язким і дещо небезпечним.

З іншого боку — дзвінки проституток, цей ритуальний пролог до єдино справного сервісу. Зрештою, про його справність я не можу судити остаточно. Але їхні телефонні голоси дійсно теплі й вологі, якісь аж вагінальні, а їхня англійська зворушує своєю східнослов'янською наспівністю, щось наче «вуд ю лайк ту хеф сам ґуд тайм зис найт?». Кожні чверть години новий дзвінок іншим голосом, але з тим самим текстом, щось наче «вуд ю лайк ту міт сам бютіфул леді, мейбі ту ор трі?». Невже вони справді вміють розмовляти вагінами? Адже ротом просто неможливо цього вимовити — «бютіфул леді»!

Готельна проституція — це те, що хоча б частково надає готелям Києва людське обличчя. Гаразд, не обличчя, ні. Але чогось такого дуже людського вона їм надає. Пам'ятаю, як у брудному грудні 2003-го адмінтьотка з «Хрещатика» глянула на мене якось уже зовсім по-материнськи, хоч я за віком аж ніяк не годився їй у сини, швидше в чоловіки, але вона глянула по-материнськи, тобто з жалем та ніжністю (хто?! готельна працівниця?! з жалем?! вони це вміють?!) і сказала приблизно таке: «Мущіна, ну куди це ви зараз проти ночі ще підете — та замовте собі в номер нашу дєвочку, вона з вами і посидить і побуде — і масажик вам зробить — будете як новенький». Згоден, мені сподобалося це «і посидить і побуде», навіть не знаю, чого мені більше хотілося. А при думці про «масажик» з усіма його стадіями взагалі зробилося млосно. Але я рішуче поклав ключ на деку і рушив у ніч, грипозну і непролазну.

І все ж того материнського погляду я