Читати книгу - "Жовтий князь"

Андрій зрадів: скоріш додому!.. Там десь можна ховрахів ловити, а тут і самої землі не видно — тільки асфальт і камінь.

На вокзалі люди юрмляться, ніби в мурашнику. Обстали будинок довкруги і полягали на бруковиках — по всій площі і в скверику з кволими деревами і розламаною загородкою. Скрізь повно обшарпаних і виснажених селян: ніби цвинтар, який ворушиться при сонці.

Знов ждати, ждати безконечно, поки прикотить потяг, а він спізнюється надовго. Сидить мати з сином під стіною і, зовсім знесилена, знов куняє.

Коли прибув потяг, миттю такий заколот зчинився, що тяжко доступитися. Відпихали один одного, протискаючися з несамовитою натугою до дверей, бо для кожного вони були входом до порятунку, нехай і тимчасового, від смерті на мокрому камінні — серед тисяч, які конали.

Натовп навкруг засотує, відтягаючи від дверей і треба відриватися від нього рукавами і торбою; так само роблять сусіди в загальному вирі. Лізуть через плечі і кричать. Потяг рідко приходить! Кожен, хто смертно змучився, днями лежавши на холодних бруковиках, знав, що коли пропустить двері, то зостанеться на площі труп для мертвецької тягарівки, і божеволів, продираючися крізь юрму. Від того в двері вривався вир з гамором, стогоном, лайкою, штовханням, шарпаниною: він затягнув Дарію Олександрівну і сина, покружив і здавив так, що ребра тріщали, а з одежі, яка поролась, відскакували гудзики. Раптом чує мати, що вона з сином розділена, і їх відносить на протилежні сторони, — шарпнулася вона, закричала з відчаю до Андрійка, але її голос потонув серед несвітського лементу. Ще дужче їх віддалено в різних течіях товпища. Пручалася вона, як спіймана рибина, але її штовхали торби і чемодани, лікті і плечі, збиваючи з ніг, здавлюючи до втрати віддиху і відкидаючи далі від дверей. Ось потяг рушив, і вона зосталася! Почала тікати геть з гущини, бо, коли син десь тут, він її шукає — треба до нього поспішити. Вже пробиратися легше крізь натовп, який після відходу потяга знесилив, мов розмагнічений; рідів і розточувався.

Побігла вона між людьми, кличучи: «Андрійку! Де ти? Я тут, Андрійку!» Обдивляється скрізь, але немає сина ніде; певно, його внесло з старшими в двері і він поїхав. Застигла на місці з страху, при одній думці, що він же дороги не знає і тепер вони з ним надовго розлучені, можливо, назавжди! Була в невиразимому розпачі. Тоді майнула думка: «Він спитається в людей, як їхати, і йому скажуть». Втішає себе мати і вже тільки одне поривання в її душі — скоріше додому!.. Спекти корж і нагодувати сина, бо в хаті ж нема нічого їсти.

Ніколи не ждала потягів так нетерпеливо, як тепер! Здавалося їй: кожна секунда нарочито затримується і збирає в собі велику вагу, поки стане завбільшки з брилу, щоб з нечутним гуркотом упасти, а тим часом наступна ледве починає рости. Мабуть, і сама вічність, наче скресла річка в крижинах-скелях, з мертвою повільністю повзла мимо вокзального будинку.

Прибув потяг; Дарія Олександрівна з раптовою і таємничою видючістю горя і безвинною хитрістю материнської турботи супроти всіх промкнулася на перон, коли тільки починали впускати. Поспішила до вагонних дверей і таки вбігла всередину; сіла при вікні: щоб бачити людей на стрічних станціях, чи там немає Андрія.

Тільки тепер відчула, як смертельно змучена — до гіркоти незносимої і тихого плачу. В очах їй темніє. Скоро заснула, але скоро і прокинулась від постійного і горючого неспокою.

25

Близько додому: переходять степові приміти перед очима. Сили зосталося — тільки прибути до порога, спекти корж для найменшої дитини, так прикро загубленої, і впасти в останній недужості.

Коли потяг пробігав крізь тунель, під мостом горішньої дороги, селянка побачила свій відбиток в чорноті шибки: подобизна черепа і годі! — черепа, запнутого в хустку, на шиї тонкій, як висохла гілка берези…

«Вже чую, — думає собі, — не виживу!.. Аби скоріше до хати».

Дрімає знов; і слухає крізь півсоння, то збуджуючись, то туманіючи, про що розмовляють сусіди: стиха, але виразно. Вже їм нема чого боятися, все кажуть на відчай душі, бо однаково перед ними тільки болючий край життя.

Нижчий голос — в тітки, засмаглої, мов сушена слива: хрипкий і з задишкою. Друга сусідка, молодша, з рідким волоссям, що нависло на очі, і дивно бліднюща, як сніг, має голос чистий, хоч слабий, і вривчасто говорить.

— Це через нечисте наведення викорінюють людей, — сказала старша.

— Отак і є! Пропали ми…

— І дивіться ж, нарочито напаковують північ бідолашними: це з листів, що назад приходять, показаної Аби мучити! Пишуть люди, як послідніми жилами вклали залізницю; трудивсь тяжко сердешний народ — третина перемерла, а остача трохи обживається, провівши лінію. Зачепилась трохи за землю: дихає. Хоч би дали очуняти, на небо глянути. Ні, знов гонять — далі. Так і з заводом: построять, помираючи, і декотрі ждуть просвітку. А їм спокою ніякого. Всіх зганяють з місця, щоб до людської тями не прийшли. Від залізниці турять на завод, а з завода на залізницю, а тоді знов назад, коли того не треба. Женуть і мучать, мучать і женуть. Взяли звичку: заганяти в крижане болото, там люди мруть швидше. Все так підстроєно — тільки мучити і зганяти з світу. Головарі для цього ж поставлені чортівською рукою; вишукані на підбір!

Жінки мовчали, коли потяг пробігав проз черговий роз'їзд.

Старша зітхнула і згадує:

— От і наші сусіди, — сім'ю їхню розділено; сина взяли в армію і служив, поки прийшло повідомлення, що батько арештований. Бо, випивши, сказав дещо не таке при гурті; до слова необережного придрались і згадали — в нього був наймит колись. А то тільки родич його: жив одно літо і помагав. Так проголосили куркулем і вислали на лісорозробки.

Сина ж, як непевного, переведено в робочу команду, до тих, що люди звуть дурноробами. І послано десь залізницею виживати на диких місцях. Дома зосталася мати: сама. Одержувала листи від усіх. А через рік від чоловіка вже — ні слова. Тоді взялась клопотатися, щоб дали до нього пропуск. Чоловік її так занепав, що ледве рухався. Робота страшна — надсильна; люди падають мертві, а нових все гонять і кричать: роби швидше! Роби більше! Вони вже зачали мішатися розумом, — ходили мовчки і губили пам'ять про себе. Одного і разу той чоловік пішов до річки, де сплавляли зрубане дерево, і там повісився; його зняли, та вже було пізно. Якраз