Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том II"

Але найстарший сколотський вождь Іданфірс відповів цареві Дарію таке:

“Отакий у мене звичай, о персе, і я охоче поясню тобі його. Ніколи я й мої воїни не тікали ні від кого з переляку, ні від кого не тікаємо ми й тепер. Мій народ робить те саме, що робив і до того, як ти сюди прийшов, і що робитиме, як ти звідси підеш. Мій народ кочує, як робить те завжди. І я зовсім не поспішаю битися з тобою, бо в мене й без тебе є чимало діла. І не загрожуй мені даремно! Бо в нас, сколотів, немає міст, немає засаджених деревами земель, які ви називаєте садами, нема чого захищати й побоюватися, що ви, перси, щось знищите. А трава зросте знову і буде ще вищою, бо угноїть землю попіл спаленої трави, і угноять землю тіла твоїх загиблих воїнів. Чого ж нам поспішати битися з тобою? Коли ж ти хочеш будь-що прискорити бажаний тобі бій, то ось тобі моя порада. Єдине, що в нас, сколотів, є дорогоцінного і дорогого серцю — це гробниці наших предків. Спробуй розшукай їх, щоб знищити! От тоді побачиш, чи будемо ми уникати бою з твоїм війсьом, чи самі вийдемо на нього. А до того й не шукай бою з нами, бо його не буде!..”

І ще додав мудрий сколотський вождь Іданфірс:

“Незабаром я тобі, зарозумілий царю, надішлю такі подарунки, яких ти гідний. А за те, що ти називаєш себе моїм володарем, я ще розквитаюся з тобою і твоїм військом!”

Тим часом воїни Дарія вмирали від хвороб і втоми, вмирали від голоду й спраги. І знову над великим перським військом з’явилися зловісні круки. Але вони вже не чекали бою, щоб дістати криваву поживу. Чорними хмарами кружляли жадібні круки над самим перським військом і не покидали його ані на мить, бо тепер вони мали вдосталь їжі. Але це були не трупи забитих персами супротивників, а самі мертві перси, які вмирали щодня сотнями від хвороб і втоми…

Саме тоді мудрі сколотські вожді надіслали обіцяні цареві Дарію подарунки. І цар Дарій зрадів. Бо він готовий був уже помиритися з сколотами, не підкоряючи їх, аби тільки повернутися додому без ганьби. Він хотів урочисто зустріти сколотських вершників, які привезли йому подарунки. Але ті вершники тільки кинули до його ніг привезені ними подарунки і одразу помчали геть так хутко, що ніхто з перських воїнів і не намагався наздогнати їх на своїх стомлених безконечним походом конях. Подивився всевладний і грізний цар Дарій на привезені сколотськими вершниками подарунки — і гнівно відвернувся, і розлютувався oе більше. Бо мудрі сколотські вожді надіслали йому в подарунок птаха, мишу, жабу і п’ять стріл. І цар Дарій не відав, що то означало…

Довго міркував цар Дарій з своїми радниками, наближеними і воєначальниками над тими подарунками і, нарешті, сказав так:

“Сколоти віддаються під мою владу разом з своєю землею, водою і табунами коней. Ось що означають ці подарунки! Бо миша живе в землі й живиться земними плодами, тими самими плодами, які їсть людина. Жаба живе у воді, без якої не обходиться ані людина, ані тварина. Птах швидкістю свого польоту в повітрі подібний до коня. А стріли — то знак, що сколоти передають мені, всевладному цареві Дарію, і моєму військові свою воєнну відважність!”

Але радники і воєначальники цього разу насмілилися не погодитися з грізним царем Дарієм. Вони розтлумачили подарунки сколотських вождів так:

“Якщо ми, перси, не відлетимо, як птахи, в небо, або не сховаємося в землю, як миші, або, наче жаби, не поскачемо в воду, — тоді ми не повернемося додому і загинемо від сколотських стріл!”

І ще більше розгнівався всевладний цар Дарій, бо побачив, що його наближені, радники і воєначальники не бажають гнатися далі за сколотами і бояться найближчого майбутнього. Втім, тим часом царю доповіли, що не вловимий досі супротивник, нарешті перестав тікати і спинився в степу. Цар Дарій забув про свій гнів і вийшов сам подивитись. І з горба він побачив, що сколотські воїни справді вишикувалися до бою недалеко від табору персів. А озброєні сколотські вершники здаля навіть загрожували персам списами й мечами, наче викликали їх на бій. Цар Дарій вирішив негайно прийняти цей бій, бо військо його було ще численне і міцне.

Але тільки-но він почав оддавати бойові веління своєму військові, як помітив дивне безладдя серед сколотів. Він дуже здивувався цьому і, нарешті, побачив, що недалеко від сколотів, між ними і перським військом, пробіг заєць. І всі сколоти враз забули про персів і про очікуваний жорстокий бій і кинулися полювати на зайця.

Тоді глибока й сумна тривога пойняла серце грізного і всевладного перського царя Дарія. Він покликав своїх полководців і сказав їм у розпачі:

“Тепер і я пристаю на вашу думку, мої радники, наближені і воєначальники! Нам треба поспішати звідси. Дійсно, подарунки сколотських вождів означали те саме, що ви казали мені. Сколоти ставляться до нас цілком зневажливо! Вони настільки певні своєї перемоги над нами, що навіть забули про нас, коли побачили маленьку тваринку — зайця. Якщо вони такі дужі, що зовсім не бояться нас і зневажають нас, то хіба можемо ми вийти битися в ними? Давайте швидше повертатися додому, щоб не сталося ще більшої ганьби!”

Так сказав всевладний і грізний перський цар Дарій — і тієї ж ночі велике перське військо, не вийшовши на бій з сколотами, потай вирушило на схід, кинувши своїх поранених і хворих, кинувши напризволяще, щоб не заважали тікати, всіх слабих і кволих…

Слухайте мене, старого Ормада, слухайте! Так безславно тікав од сколотів великий і грізний перський цар Дарій, володар чи не цілого білого світу, тікав з залишками свого незліченного війська. Того самого великого війська, яке ціла земля вважала непереможним і боялася самої лише згадки про нього… І те страшне військо тікало від сколотів, не прийнявши довгожданого бою, бо злякала його і самого всевладного перського царя Дарія мудрість сколотських вождів і відвага славних сколотських воїнів… І тікав цар Дарій із своїм військом, як наляканий заєць, що на нього полювали сколотські воїни перед лицем цілого перського табору… Але всю свою славу залишив цар Дарій у широких сколотських степах. А сколотські воїни дістали багату воєнну здобич, і стали сколоти уславленими серед усіх народів, бо вони