Читати книгу - "За браком доказів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Поки не маємо підтвердження. Усі в Далгаймі чули й знають, що чоловіки помахали кулаками, але знайти свідків нам не вдалося. Можливо, то просто плітки.
— А про Марі що довідалися? Сусід казав, що вона багато разів потрапляла до кризового центру.
— Це правда, — кивнув Маркюссен. — Але, окрім самого підтвердження про її перебування там, ми мало чого добилися. Працівники дуже серйозно ставляться до дотримання конфіденційності.
— Гаразд… Те, що вона там перебувала, уже свідчить про існування якогось «екса» з геть не сумирним характером.
Маркюссен хмикнув. Я потрактував той звук за згоду.
— А Еріка? Ви її знайшли?
— Ні, не знайшли. Я попросив патрульних уважно видивлятися її на вулицях і вжив заходів для отримання доступу до її банківських рахунків і телефонних дзвінків.
— Навряд чи цього достатньо.
— Це все, на що я спроможний на цей момент.
Тиснути на Маркюссена не було сенсу. Якщо він сам попросив мене зустрітися, то це вже доказ, що зробив усе, що було йому під силу.
— Добре, дякую за брифінг, — усміхнувся я.
Юганна Валвік сторожко дивилася на мене. Вона була повненька, невисокого зросту, з чистою шкірою й білими зубами.
— Ну, я не певна, — відповіла жінка на моє запитання, чи можна увійти. — Якщо це стосується Еріки, то я вже розмовляла з одним слідчим.
— Не зашкодить порозмовляти ще й зі мною. Я не займу багато часу.
Юганна Валвік відчинила двері й провела мене до крихітної вітальні, прибрала з фотеля якийсь одяг, запросила сісти.
— Вибачте за безлад, — сказала вона зовсім не вибачливим тоном.
— Це я привіз до вас Еріку кілька днів тому, — мовив я.
— Знаю, Еріка розповідала, — кивнула Юганна. — Мушу визнати, мене нівроку приголомшило її прохання пожити в мене якийсь час.
— Приголомшило? Ви ж подруги!
Жінка прикусила губу.
— Ну, так… Але після того, як вона захворіла, ми рідко спілкувалися… — Юганна на мить затнулася. — Ви, певно, знаєте, вона давно хворіє.
— Знаю, звичайно.
— З нею стався нервовий зрив чи щось таке. Не питайте, що саме… Вона нічого не хотіла розказувати. Я намагалася її розговорити, але щоразу натикалася на глуху стіну. Еріка виразно давала зрозуміти, щоб я не нав’язувалася їй зі своєю допомогою. То я й перестала нав’язуватися.
— Зрозуміло… Еріка недовго тут побула?
— Не подумайте, що я їй була нерада. Просто вона пішла собі геть. Одного разу я повернулася з роботи, а її вже й слід простигнув.
— Ніякої записки не залишала? — запитав я, окидаючи оком безлад у кімнаті.
— Ні, точно ні. Звісно, мені було трохи образливо, але я подумала, що вона повернулася додому.
— Якою вона була, доки жила у вас?
Юганна замислилася.
— Наче відсутньою… Куди й поділася її колишня балакучість!
— Може, наляканою?
— Не в перші дні, а потім ставала дедалі неспокійнішою, нервувала.
— Як гадаєте, була на те якась причина?
— Точно не можу сказати, але одного разу, пополудні, вона пішла на закупи, а коли повернулася, була неймовірно збуджена. Я запитала, що сталося, а вона відповіла — «нічого». Але я бачила, що це неправда. А наступного дня вона зникла.
— Еріка не давалася чути?
— Відтоді — ані звуку!
— Вона має іще друзів, яких я міг би розпитати про неї?
Юганна Валвік рішуче похитала головою.
— Ні! Колись у нас була невелика компанія, п’ятеро-шестеро друзів, які трималися разом, але я знаю, що вона не підтримує з ними контакту.
— А друзі дитинства?
— Мені здається, у неї нікого не було. Принаймні ніколи не розповідала.
— Дякую за поміч, — сказав я, встаючи з фотеля. — Може, її матір знає більше, поговорю ще з нею.
Юганна Валвік провела мене до дверей.
— Дуже б здивувалася, — зронила вона.
— Чому?
— Еріка дуже погано ладнала з матір’ю. Іноді навіть мені здавалося, що вона її ненавидить.
— Ненависть — дуже сильне почуття.
— Я знаю… — Юганна знову прикусила губу. — Але таке складалося враження.
Розділ 52Щоразу, як я їздив до Далгайма, дощило й висів туман, а околиці здавалися такими безбарвними, наче намальовані простим олівцем. І нарешті той край показався мені іншим боком. День купався в теплому сонячному промінні, гірські схили буяли зеленню. Якби не моя стурбованість, я б неодмінно насолодився поїздкою.
Мене мучило, що всім було байдуже до зникнення Еріки. З одного боку, нічого дивного. Для причетних вона була завадою, асоціювалася з потенційним скандалом, який ставив під загрозу роботу й кар’єру, і водночас не мала суттєвого значення для самої кримінальної справи, але ж ніхто не розмовляв з нею особисто. Ніхто з них не бачив страху й паніки в її очах, коли Еріка розповідала, що за нею хтось стежить, що хтось її переслідує; ніхто з них не сидів поруч з нею за кухонним столом і не слухав її оповіді про побачене у вітальні Саннторвів.
Я не мав жодних зобов’язань щодо Еріки Гансен. Вона не була моєю клієнткою, ми не родичі й не друзі. Ба гірше, вона покалічила мене — шрам на долоні досі свербів, — та саме до мене вона прийшла, налякана, не знаючи, де сховатись.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «За браком доказів», після закриття браузера.