Читати книгу - "За браком доказів"

А ще мені не давав спокою чоловік із закривавленим обличчям. Отой, до якого теж усім було байдуже, бо ніхто не вірив у його існування. Еріка єдина, хто його бачив, а тепер вона зникла.

Я проїхав центр Далгайма, піднявся стрімким схилом на верх пагорба. Не міг не зупинитися там. Від споглядання дзеркально-непорушної гладіні озера, обрамленого смарагдово-зеленими лісами, з далекими, огорненими серпанком синіми вершинами гір перехоплювало подих. Легко було увірувати, що це рай на Землі.

Чомусь Сігне Гансен уявлялася мені значно старшою, ніж була насправді. Вона, певно, побачила мене з вікна, бо вийшла на поріг, я ще й не встиг розвернутися на подвір’ї. Дуже мила жінка, висока, з темним, як у доньки, волоссям.

— Добридень! Заходьте в дім! — запросила вона. — Роззуватися не треба!

Я пройшов за нею до вітальні, погодився випити кави, зацікавлено розглядався навкруги в кімнаті. Охайно поскладені на полицях книжки, дуже маленький, за нинішніми мірками, телевізор. Кімната ніби взята з каталогу великого меблевого супермаркету, усе в бежевих і брунатних тонах — цілком у дусі часу. Я підійшов до панорамного вікна, вигляд звідти був розкішний, як я собі й малював в уяві.

— Я прийшов з приводу Еріки, — мовив я, коли Сігне Гансен увійшла до вітальні, несучи тацю з філіжанками й кавником-пресом.

Я сів у фотель, Сігне — на канапу.

— Уже здогадалася.

— Еріка тут?

Жінка похитала головою, зосередившись на каві. Зблизька я помітив, що вона таки трохи старша, ніж видалося на перший погляд, але належала до жінок, які доглядали за собою, не переборщували з макіяжем, зі смаком зачісувалися і вдягалися.

Сігне налила нам обом кави.

— Коли ви востаннє розмовляли з Ерікою? — запитав я.

Жінка мить повагалася.

— Не так давно… Може, п’ять днів тому. Та ми й не розмовляли, насправді, обмінялися кількома смс-ками.

Вона схопила мобільний, заходилася шукати повідомлення.

— Ось! — простягла мені телефон.

Я швидко глянув на дисплей — справді, п’ять днів тому. Нічого особливого, загальні фрази.

— І потім не озивалася?

— Ні!

— Як думаєте, де б вона могла бути?

— Не знаю… Навіть найменшого уявлення не маю. Поліція теж про це запитувала. Але…

Її голос ледь-ледь дрижав. Рука з філіжанкою теж ледь тремтіла.

— Хвилюєтеся?

— Звісно, хвилююся, — відповіла Сіґне з несподіваною імпульсивністю. — Яка мати не хвилювалась би! Останніми місяцями вона була геть вибита з колії.

— Це ж як?

— Впала в депресію, замкнулася у собі.

— Коли ми бачилися минулого разу, вона почувалася цілком незле, — завважив я.

— Це тішить…

Я бачив, як вона хапалася за крихти добрих новин, вимучила з себе усмішку.

— Ви сказали, що вона замкнулася у собі. Більше, ніж зазвичай? Запитую, бо, так розумію, у вас не найтепліші стосунки.

Мої слова змусили її кинутися в оборону.

— Не гірші, ніж у більшості сімей. З дітьми не буває легко! Еріка важко пережила смерть батька. У мене теж був важкий період, — додала вона жалісним тоном.

Сіґне трактувала доньку як дівчинку-підлітка в перехідному віці, а не як дорослу жінку, якою вона, без сумніву, була, але я промовчав.

— Чого ви боїтеся? — запитав я. — Боїтеся, що Еріка впаде в ще глибшу депресію і спробує накласти на себе руки?

Сіґне заніміла на обличчі, мовби вбраний у слова страх став іще реальнішим.

— Як ви можете таке казати? — тихо пробелькотіла вона.

— То цього ви боїтеся?

— Боюся, ще відтоді, як… як оте сталося в Саннторві, — прошепотіла Сіґне.

Я нахилився до неї.

— Що трапилося того вечора?

— Не знаю… Еріка не хотіла розповідати, або не могла… Ми… ви маєте рацію, наші стосунки ніколи не були добрими, а після того вечора Еріка зовсім перестала зі мною розмовляти.

— Як гадаєте, чому?

— Не знаю…

Сльози бризнули їй з очей, плечі затрусилися, а тоді мовби прорвалася дамба, і Сіґне розридалася. Слова наче виштовхувалися з рота, виривалися з неї.

— Коли я прийшла додому… а її вдома не було… я почула про бойню в Саннторві… я так злякалася… я подумала…

Я нахилився уперед.

— Що ви подумали, Сіґне?

— Я подумала, що то вона їх повбивала, — заходилася плачем жінка, затуливши обличчя долонями.

Поступово схлипи почали стихати, прориваючись лише раз у раз. Зрештою, Сіґне підвелася і вийшла з кімнати. Повернулася умита, наче гола й безборонна без макіяжу на обличчі.

— Даруйте! — вибачилась вона.

— Нічого страшного, — заспокоїв я її. — Але одного я не розумію.

Сіґне вичікувально дивилася на мене.

— Чому ви злякалися, що Саннторвів могла вбити Еріка?

— Я почула, що вона там була… і знала, що взяла з собою рушницю Кента Руала.

— Гаразд, але звідки взялася думка, що вона вбила? — допитувався я. — Я хотів сказати… логічніше було злякатися, що вона стала жертвою, хіба ні?

— Мабуть… Не знаю… Я лише пам’ятаю, як злякалася.

Щось тут було не те. У тому, як Сіґне не могла витримати мого погляду, як м’яла пальці, склавши руки на колінах. Надто часто бачив таке раніше — в кімнатах для допитів, у суді… Тому помилитися не міг.

Сіґне