Читати книгу - "Гола економіка. Викриття нудної науки"

більше, ніж тоді, коли вона була ще дитиною, вона має рацію лише в суто технічному сенсі. Ціна трифунтового курчати дійсно підскочила з 1,23 долара в 1919 році до 3,86 у 2009. Однак бабусі нема чого скаржитися. «Робочий час», необхідний, щоб заробити гроші на курча, суттєво скоротився. 1919 року середньостатистичний працівник витрачав дві години тридцять сім хвилин, щоб заробити гроші на одне курча (і, гадаю, ще принаймні сорок п’ять хвилин, щоб заробити на картопляне пюре). Коротше, ви мусили працювати увесь ранок, щоб заробити собі обід. Як довго треба працювати сьогодні, щоб «заробити» курча? Менше тринадцяти хвилин. Відкиньте один особистий телефонний дзвінок, і ви отримали недільний обід, про який піклувалися. Відкладіть на деякий час блукання по Інтернету, і зможете, мабуть, нагодувати й сусідів.

Пам’ятаєте часи, коли було незвично, навіть трохи вражаюче бачити когось із мобільним телефоном у ресторані? (Ну, гаразд, це було зовсім недовго, однак мобільні телефони справді були ознакою приналежності до вищих кіл в середині 1980-х.) Нема чого дивуватися: купити в той час мобільник обходилося середньостатистичному американцеві у близько 456 годин роботи. Через майже тридцять років мобільні телефони дратують своєю музикою, значною мірою тому, що в кожного вони є. Причина того, що кожен має мобільника, — нині він обходиться лише в дев’ять годин роботи для середньостатистичного працівника, тобто на 98 % дешевше, ніж двадцять років тому.

Ми сприймаємо цей матеріальний прогрес як сам собою зрозумілий, але ми не повинні цього робити. Швидке зростання стандартів життя не стало нормою за всю історію. Роберт Лукас-молодший, Нобелівський лауреат 1995 року за численні праці в галузі макроекономіки, стверджував, що навіть у найбагатших країнах явище стабільного зростання стандартів життя спостерігається лише кілька останніх століть. Інші економісти дійшли висновку, що темп зростання ВВП на душу населення в Європі між 500 і 1500 роками був фактично нульовий[183]. Вони не називають це темними віками просто так.

Слід також прояснити, що означає для країни бути бідною за глобальними стандартами на початку ХХІ століття. Як я вже зазначав, Індія має ВВП на душу населення 2 900 доларів. Однак давайте переведемо це в щось більше, ніж просто цифри. У сучасній Індії налічується понад 100 тисяч захворювань на хворобу Гансена, більш відому у світі як проказа. Проказа — це заразна хвороба, що вражає тканини і нерви тіла, залишаючи жахливі рубці й деформації кінцівок. Вражає у цій хворобі те, що вона легко виліковна і в разі ранньої діагностики людина повністю відновлюється. Скільки ж коштує лікування прокази? Одна доза вартістю три долари лікує середньої тяжкості випадки, а схема з трьох антибіотиків за 20 доларів лікує тяжчі випадки. Всесвітня організація охорони здоров’я навіть надає ці ліки безкоштовно, однак ін­фраструктура охорони здоров’я в Індії недостатньо розвинена, щоб виявляти заражених і давати їм лікування, якого вони потребують[184].

Тож понад сто тисяч людей в Індії жахливо страждають від хвороби, вартість лікування якої три долари. Ось що означає мати ВВП на душу населення 2 900 доларів.

Після всього сказаного, ВВП є, як і будь-яка інша статистика, просто одним засобом вимірювання. Не згадуючи фігурне катання й гольф, важко звести складні сутності до однієї цифри. Перелік виступів проти ВВП як мірила соціального прогресу досить довгий. ВВП не враховує ті види економічної діяльності, які не оплачуються, наприклад, роботу по дому. Коли ви варите обід, доглядаєте дітей і прибираєте в домі, усі ваші дії не враховуються в офіційних результатах діяльності нації. Однак якщо ви замовляєте їжу, відводите свою дитину до центру догляду за дітьми й наймаєте прибиральницю, це враховується. ВВП не враховує і погіршення довкілля: коли компанія вирубує ліс, щоб виготовляти папір, вартість паперу відображається в цифрах ВВП без будь-якого коригування на втрату лісу.

Китай прийняв цей останній момент близько до серця. Ріст китайського ВВП за останнє десятиліття став предметом заздрощів усього світу, однак він був досягнутий за рахунок значного погіршення екології. З двадцяти п’яти найбільш забруднених міст світу шістнадцять знаходяться в Китаї (ви ніколи й не чули про більшість із них). Державна адміністрація охорони довкілля Китаю почала вираховувати цифри «зеленого ВВП», що призначений для оцінки реальної якості економічного зростання, віднімаючи вартість погіршення довкілля. Виходячи з таких вимірювань, ріст ВВП Китаю на 10 % у 2004 році насправді був ближче до 7 %, коли врахували 64 мільярди втрат через забруднення. Зелений ВВП має очевидну логіку. Wall Street Journal пояснює: «Хоча ВВП враховує ринкову ціну товарів та послуг, вироблених у країні щороку, він ігнорує той факт, що нація могла підживлювати свій розвиток, забруднюючи або знищуючи природні ресурси невідновлюваним чином. Насправді звичайні методи обрахунку ВВП роблять знищення довкілля благом для економіки. Якщо промисловість забруднює довкілля в процесі виробництва товарів, а уряд платить за його очищення, то і ті, й ті види діяльності повинні враховуватися у ВВП»[185].

Не існує ціннісних суджень, якимось чином прив’язаних до традиційних обчислень ВВП. Долар, витрачений на будівництво в’язниці чи на ліквідацію природного лиха, збільшує ВВП, навіть якби ми жили краще, якби не потребували в’язниць і якби не було катастроф, наслідки яких треба ліквідовувати. Відпочинок узагалі не враховується. Якщо ви цілий день гуляєте зі своєю бабусею по парку, ви не робите внеску до ВВП і навіть фактично зменшуєте його, якщо для цієї прогулянки ви взяли на роботі відгул. (Дійсно, якби ви взяли свою бабусю на боулінг чи в кіно, то гроші, які ви витратите, будуть враховані у ВВП.) ВВП не бере до уваги розподілу доходів, а ВВП на душу населення — це просте середнє, що може приховати величезні розбіжності між багатими й бідними. Якщо невелика меншість населення країни стає до непристойності багатою, тоді як більшість громадян постійно біднішають, ВВП на душу населення все ж матиме вражаючий вигляд.

Організація Об’єднаних Націй розробила Індекс людського розвит­ку (ІЛР) як ширший показник національного економічного добробуту. ІЛР містить у собі ВВП як одну зі складових, однак додає вимірювання тривалості життя, письменність і рівень освіченості. Сполучені Штати опинилися на тринадцятому місці у звіті 2009 року; Норвегія була на першому місці, за нею — Австралія та Ісландія. ІЛР — хороший інструмент для оцінки прогресу в країнах, що розвиваються, однак менше розповідає нам про загальний добробут багатих країн, де тривалість життя, письменність і рівень освіченості вже відносно високі.

Найефективнішим запереченням проти ВВП може