Читати книгу - "Ніжно відданий Декстер"

Ми виїхали на Діксі Хайвей, потім повернули ліворуч на Юніті Стріт, по якій і дісталися до «Мьютайні». Перед головним входом я загальмував.

— Висади мене прямо тут. — попросив Чатскі.

Я здивовано глянув на нього. Напевно, на його розумову діяльність продовжували впливати ліки.

— Ти не хочеш, щоб я допоміг тобі дістатися до номера?

— Я буду в порядку.

Схоже, це була його нова мантра, але виглядав Чатскі зовсім не як людина, з якою все в порядку. Він сильно потів і я не мав жодного уявлення, як він збирався добратися до своєї кімнати. Але я не був тим, хто би ліз зі своєю не потрібною допомогою до людей, які цього не хотіли тому просто сказав:

— Гаразд. — а потім я споглядав як він відкрив двері машини і вийшов. Чатскі притримувався за дах автомобіля і, погойдуючись, простояв на одній нозі до тих пір, поки його не помітив старший швейцар. Начальник всіх швейцарів, суворо глянувши на одягненого в помаранчевий комбінезон людину із блискучим черепом, намірився щось сказати, але Чатскі не дозволив йому цього зробити.

— Привіт, Бенні, — виголосив він. — Дай-но мені руку, друже.

— Містер Чатскі? — невпевнено промимрив швейцар, а його щелепа відпала, коли він помітив бракуючі кінцівки. — О Боже! — він тричі плеснув у долоні і з готелю миттєво виринув коридорний.

Чатскі ще раз подивився на мене.

— Зі мною все буде гаразд. — промовив він.

Тож погодьтеся, коли ваша присутність не бажана, то єдине, що вам лишається — це поїхати геть, що я власне і зробив. Останнє, що я побачив, був Чатскі, який, обпершись на головного швейцара, чекав, коли коридорний підвезе до нього інвалідне крісло.

Було все ще трохи після півночі, коли я їхав по Мейн Хайвей назад додому, в що було важко повірити, оскільки все, що нещодавно трапилось, відбулось лише за один-єдиний вечір. Вечірка Вінса, здавалося, була кілька тижнів тому, а він ще й досі напевно не спустошив свій фонтан із пуншем. Пройшовши через спокусу стриптизерками і порятунок Чатскі з пащ алігаторів, я, безперечно, заслужив повноцінний нічний відпочинок. Повинен зізнатися, я думав лише про те, щоб заповзти в ліжко і сховатися з головою під ковдрою.

Але, як кажуть, грішники спокою не мають. А я, поза всяким сумнівом, таким і був. Коли я звернув ліворуч на Дуглас Авеню, задзвонив телефон. Мені дзвонили дуже рідко, особливо в таку пізню годину. Я подивився на дисплей телефону і побачив номер Дебори.

— Привіт, дорога сестричко. — сказав я.

— Ти ж, дупа, обіцяв подзвонити! — сказала вона мені.

— Здається, вже трохи пізно.

— Невже ти вважаєш, що я в змозі, чорт би тебе забрав, СПАТИ?! — гаркнула вона так, що у водіїв сусідніх машин могли заболіти барабанні перетинки. — Що сталося?

— Я повернув Чатскі. Але доктор Данко зник. Прихопивши Доукса.

— У якому він стані?

— Не знаю. Він втік на катері і...

— Кайл, ідіот! Де Кайл? З ним все гаразд?

— Я висадив його у «Мьютайні». Він, ем... майже в порядку.

— Якого дідька це має означати?! — прокричала сестра, і мені довелося перекладати мобільний до іншого вуха.

— Дебора, з ним все буде в порядку. Він всього лише... втратив половину лівої руки і половину правої ноги. І ще волосся. — сказав я. Вона на кілька секунд замовкла.

— Привези мені одяг. — промовила вона нарешті.

— Його відчуття доволі невизначені, Деб. Я не думаю, що він захоче...

— Одяг, Декстер. Негайно! — вона кинула трубку.

Як я і казав, грішники спокою не мають. Відчувши себе глибоко ображеним подібною несправедливістю, я зітхнув, але послухався. Я знаходився недалеко від своєї квартири, де Дебора залишила деякий одяг. Вбігши в будинок і з тугою подивившись на ліжко, я зібрав для неї зміну одягу і поїхав до лікарні.

Коли я увійшов у палату, Дебора сиділа на краю ліжка, нетерпляче притоптуючи ногою. Пальцями загіпсованої руки вона прикривала низ лікарняного халата, а в здоровій руці тримала поліцейський значок і пістолет. Виглядала вона неначе Мстива Фурія, що потрапила в автомобільну аварію.

— Слава Богу, — сказала вона. — Де ти пропадав? Допоможи мені одягнутися. — вона скинула халат і піднялася.

Я натягнув на сестру теніску, насилу розібравшись із гіпсом. Ледве ми встигли впоратися з сорочкою, як в палату вбігла медсестра.

— Що ви думає ви тут робите? — запитала вона із помітним багамським акцентом.

— Йду. — відповіла Дебора.

— Лягайте в ліжко, або я покличу лікаря.

— Кличте, — кинула Дебора, стрибаючи на одній нозі і намагаючись впоратися з брюками.

— Ви не підете, — не здавалася медсестра. — Лягайте назад у ліжко.

Дебра підняла свій значок.

— Термінова поліцейське справа, — заявила вона. — Якщо спробуєте втрутитися, я вас заарештую за спробу перешкодити слідству.

Медсестра хотіла вимовити щось засуджуюче, але, глянувши на значок, пістолет і Дебору, передумала.

— Я зобов'язана повідомити лікаря. — промовила вона.

— Як вам завгодно, — усміхнулася Дебора і звернулася до мене: — Декстер, допоможи застебнути блискавку.

Поспостерігавши з несхваленням за нашими діями, медсестра різко розвернулася і вийшла в коридор.

— Справді, Деб? — сказав я. — Спроба перешкодити слідству?

— Пішли! — кинула сестра і рушила до дверей. Я покірно поплентався слідом.

По дорозі в «Мьютайні» Дебора то злилася, то впадала в прострацію. Сестричка жувала нижню губу, кричала, вимагаючи, щоб я їхав швидше, а коли ми були вже неподалік від готелю, затихла. Лише після тривалого мовчання вона запитала:

— Як він виглядає, Декс? Йому дуже погано?

— Кайла огидно постригли, Деб. Тому він виглядає моторошно. Що ж стосується решти... То він, схоже, пристосовується. Кайл просто не хоче, щоб ти його жаліла, — Деб поглянула на мене, змову жуючи свою губу. — Так він сам сказав. Він краще повернеться до Вашингтона, аби не бачити твоєї жалості.

— Не бажає стати тягарем, — пояснила Дебора. — Я його знаю. Кайл вважає, що повинен бути незалежним, — вона виглянула у вікно.