Читати книгу - "Ніжно відданий Декстер"

Чесно кажучи, я легко уявив, як все відбувалося, оскільки сам займався такими речами безліч разів. Але я не розумів того, що відбувалося з Деборою. Вона плакала на похороні мами. На похоронах батька. З тих пір, наскільки мені відомо, сестра не пролила ані сльозинки. І ось зараз вона практично затоплювала мій автомобіль, оскільки палала пристрасним захопленням до типа, який був дещо бовдуром. Навіть гірше того, тепер цей тип став бовдуром-калікою, і це означало, що будь-яка вміючи логічно мислити особистість повинна відійти в сторону і підшукати собі когось іншого; когось, у кого би були всі частини тіла на місці. Але після того як Кайл став навіки калікою, він, як мені здавалося, став хвилювати Дебору ще сильніше, ніж раніше. Може, це любов? Закохана Дебора? Неймовірно. Я здогадувався, що теоретично вона, звичайно, на таке здатна, але... вона як-не-як моя сестра.

Не було сенсу думати про це далі. Я нічого не знаю про любов і мені ніколи не дізнатися. Це не жахлива втрата, проте все ж таки це серйозно ускладнювало розуміння попсової музики.

Оскільки нічого путнього сказати я більше не міг, то вирішив змінити тему:

— Як ти гадаєш, чи не слід мені подзвонити капітанові Меттьюзу і повідомити, що Доукс зник?

Дебора змахнула сльозинку з щоки одним пальцем і похитала головою.

— Нехай вирішує Кайл. — відповіла вона.

— Так, звісно, Деб, але з урахуванням усіх обставин...

Вона сильно вдарила кулаком по своїй нозі, що було настільки безглуздо, наскільки й боляче.

— ПРОКЛЯТТЯ, Декстер, я не втрачу його!

Іноді мені здається, що я чую лише одну доріжку стереофонічного записи, і в цей раз так і була. У мене не малося ніякої ідеї, більше того, у мене не було навіть ідеї про те, чи існувала ця ідея взагалі. Що Дебора хотіла сказати? І яке це мало відношення до того, що я їй повідомив, і чому вона реагувала так бурхливо? Чому так багато повних жінок вважають, ніби гарно виглядають у своїх кофтинках, які виразно демонструють їх пупки?

Гадаю, частина мого замішання відобразилася на моєму обличчі, оскільки Дебора розтиснула кулак, глибоко зітхнула і промовила:

— Кайлу необхідно залишатися в центрі уваги, продовжувати працювати. Він повинен знаходитися біля керма, в іншому випадку це його вб'є.

— Звідки тобі відомо?

Вона похитала головою.

— Він завжди був кращим у тому, чим займався. Це все його... Це все, чим він є. Якщо він почне постійно думати про те, що з ним зробив Данко... — вона прикусила губу, і по її щоці прокотилася ще одна сльозинка. — Кайл повинен залишатися таким, яким він є. Інакше я його втрачу.

— Ясно.

— Я не можу його втратити, Декстер.

Біля дверей готелю «Мьютайні» був уже інший швейцар, але, здається, він впізнав Дебру і підійшов, аби притримати двері машини, коли ми виходили. Ми мовчки пішли до ліфту і піднялися на дванадцятий поверх.

Я прожив у Коконат Гроув все життя і по газетним звітам прекрасно знав, що номер Чатскі був декорований в Британському колоніальному стилі. Я ніколи не розумів, чому саме в цьому стилі, але власники готелю колись вирішили, що колоніальний мав найкраще передати чарівність Коконат Гроув, незважаючи на те, що там ніколи не було британської колонії. У всякому разі, я про це не знав. Однак було важко повірити, що декоратор або який-небудь британець з колоній могли навіть у своїх самих неприборканих фантазіях уявити Чатскі, розпростертого на ліжку королівського розміру в пентхаусі готелю, в який і вела мене Дебора.

Його волосся за минувшу годину відрости не встигло, але помаранчевий комбінезон він змінив на білий махровий халат. Виблискуючи лисим черепом, тремтячи і стікаючи потом, Чатскі лежав на центрі ліжка, а поряд з ним лежала напівпорожня пляшка горілки. Дебора ні на мить не затрималася в дверях. Підбігши до Кайла і присівши на край ліжка, вона взяла своєю єдиною рукою його єдину руку.

— Деббі? — запитав він тремтячим старечим голосом.

— Я тут. Спробуй заснути.

— Боюсь, я не такий гарний, як раніше.

— Спи. — сказала моя сестра і, не відпускаючи його руки, вляглася поруч.

Так я їх і покинув.

Глава 27

На наступний день я прокинувся пізно. Вкінці-кінців, хіба я цього не заслужив? І хоча я прибув на роботу близько десяти годин, Вінса, Камілли чи Анджело-ніякого-відношення там не опинилось; мабуть, всі вони подзвонили і сказали, що смертельно хворі. Але через годину сорок п'ять хвилин з'явився Вінс Масуока. Він був зеленого кольору і виглядав доволі старим.

— Вінс! — радісно вигукнув я, а він відсахнувся і обперся спиною об стіну, закривши очі. — Я хочу подякувати тобі за епічну вечірку.

— Дякуй, але тільки по-тихше.

— Велике спасибі. — прошепотів я.

— На здоров'я. — прошепотів він мені і потягнувся у свій закуток.

День видався незвично тихим, під чим я маю на увазі, що не виникло нових справ, а у криміналістичній лабораторії панувало мовчання, немов у склепі, і лише час від часу по приміщенню бродила блідо-зелена страждаюча примара. Роботи, на щастя, було дійсно мало. До п'ятої години я не тільки закінчив возитися з документами, але і встиг привести в повний порядок олівці. В час ланча зателефонувала Рита і запросила мене на вечерю. Думаю, їй хотілося переконатися, що мене не викрала якась стриптизерка, і я погодився заглянути до неї після роботи. Від Деб ніяких звісток не було, але, по правді кажучи, я не дуже й хотів їх. Я не сумнівався, що сестра була разом з Чатскі в його пентхаусі, але я все таки злегка тривожився, адже доктор Данко знав, де їх знайти, і він міг би спробувати повернутися до реалізації свого призупиненого проекту. Однак у нього залишилася іграшка у вигляді сержанта Доукса, яка зуміла б ощасливити його на кілька днів.

Проте, аби перестрахуватися, я подзвонив на мобільний Дебори, і вона відповіла на четвертий виклик.

— Що? — запитала вона.

— Ти не забула, що минулого разу доктор Данко легко проник у готель?

— Минулого разу тут не було мене. — промовила Дебора з такою люттю, що я почав побоюватися, чи не пристрелить вона ненароком когось із прислуг готелю.

— Добре. Тримай