Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83"

Світло в будинках тепер горіло до пізньої ночі, а альтанки для закоханих у парках стояли порожні.

Раз у раз зринала думка про те, чи не пора позамикати всі будинки. Однак гармонополісці казали, що до цього вони ніколи не звикнуть. Бо замкнути щось — то замкнути самого себе. А це однаково, що скалічити собі душу.

Надто вразливі люди, особливо молодь, гаряче заявляли, що скоріше накладуть на себе руки, ніж замкнуть від сусідів свої двері.

А старші люди не бажали нічого замикати через те, що до цього не звикли. Мовляв, наші домівки були завжди відчинені, і ми житимемо так і далі, навіть якщо в нас украдуть геть усе.

Гармонополісці сходилися на думці, що недовіра принижує людську гідність. Отож торговий центр на Одеонплац і далі стояв незамкнений, не охороняли його і вночі, бо нікому несила було взяти на себе ганебні обов’язки сторожа. Як — підглядати за своїми сусідами? І цим підозрювати їх у злодійстві?!

Так народився вислів: “Хто підозрює в злодійстві іншого, той сам злодій”.

Повсюди з великим схваленням публічно зачитували хвалебну передову статтю, в якій писалося про моральне здоров’я громадян, що відмовилися замикати двері, “…шпигувати, звівши комір, десь у темному кутку торгової зали на Одеонплац, немов брудний детектив з бульварних романів дев’ятнадцятого сторіччя, — це, може, навіть гірше, ніж коїти сам злочин”.

Передова посилалась на силу духу, яка подолає злочин. Упевненість газети не могло похитнути й те, що тепер кожної третьої ночі м’ясний відділ торгового центру на Одеонплац виявлявся порожнім. Стаття безтурботно запитувала; “Що нам з того? Ми досить багаті і щодня можемо наповнювати ті сміхотворні холодильники знов. Нехай злодій вдавиться тими ковбасами та м’ясом! Ми на це тільки посміхатимемось. Ми не піддамося на провокацію. Крадій не діждеться того, на що розраховує, і колись йому доведеться все ж таки здатись. А якщо він кине красти? Не кине, то й не кине. Як уже й підкреслювалось, наповнювати пограбовані холодильники у нас є чим!”

Душевний спокій громадян міста похитнувся, коли програміст фруктової крамниці на Гаупталлее повідомив, що вночі хтось пожер усі банани, а також майже всі земляні, волоські та лісові горіхи. Бананові шкурки та горіхове шкарлупиння купами лежало на підлозі, і це, як писали газети, стало причиною нещасливих випадків, особливо для старих та немічних людей.

Тепер слід було сподіватися, що крадіжки підуть одна за одною. На зборах муніципалітету спалахнула суперечка про те, чи зарто й далі після таких подій тримати двері незамкненими. Більшість депутатів стояли на тому, щоб громадяни, незважаючи на все частіші пограбування і з усе нових місцях, не дали себе спровокувати. Хтось ставить під сумнів здоров’я нашого духу, нашу мораль. Але ми на це не піддамося!

Дехто висловлював пропозицію на перших порах замикати все принаймні тимчасово, поки, мовляв, докопаємося до коріння зла. Такий захід слід розглядати як перехідний, він допоможе нам вернутися до нормального стану.

Однак ця пропозиція зазнала поразки. Багато людей заявили, що їм просто несила подолати самих себе й позамикати домівки.

Наступної ночі були пограбовані не тільки холодильники в торговому центрі на Одеонплац, а й м’ясна крамниця на площі Гармонії; в зоомагазині зник також корм для птахів, а в фруктовій крамниці — банани та горіхи.

Після цього виникло компромісне рішення: замикати на ніч принаймні пограбовані крамниці. Проте тут-таки з’ясувалося, що замкнути їх, як і взагалі всі будівлі та помешкання в місті, власне, нема чим. Отож тепер суперечки обернулися в абстрактні, суто гіпотетичні розмови — ще один доказ, як наголошувала передова стаття, моральної чистоти громадян Гармонополіса.

Щоб дістати замки для кількох крамниць, звернулися в міський музей, потім знайшли слюсаря, наказали йому зняти іржу на музейних експонатах — пристосування для замикання дверей — і навчитися ними користуватись.

Коли вже у людей почали зникати в’язки бананів з балконів, де вони дозрівали на сонці, а пограбування м’ясних крамниць стало звичайним явищем, громадська думка зажадала негайних заходів. Загальна тривога, що досі виявлялася в нервовості та прихованому невдоволенні, переросла у відверту злість.

— Вимагаємо негайних заходів! — скандували гурти на площах, вулицях і в пивницях.

Але з чого почати, ніхто не знав, бо ловити злочинців у місті розучилися. Для розслідування крадіжок утворили спеціальну групу, яку очолив Абель Клагенфурт — він признався одному з своїх товаришів, що колись, багато років тому, читав якийсь детективний роман. Та сам Клагенфурт почувався невпевнено, ні в сих ні в тих, і вже зовсім не хотів, звівши комір, немов брудний детектив з бульварного роману дев’ятнадцятого сторіччя, шпигувати на Одеонплац за злочинцем.

І ось Абель Клагенфурт став сушити собі голову над тим, як перехитрити негідника. Пригадалося, що злочинці, як писалось у детективному романі, мають звичку залишати після себе сліди. Так Клагенфуртові спало на думку придбати дружині в торговому центрі на Одеонплац пральний порошок. Йому вдалося вийти з торгової зали останнім, а по дорозі він, ніби ненароком, розірвав коробку й потрусив підлогу порошком-Клагенфуртові ні в якому разі не хотілося посіяти серед жителів міста підозру. Якщо вдасться спіймати злочинця, тоді все мине добре, а коли ні — жодна душа не повинна помітити, що за нею стежать, і образитись.

Клагенфурт замкнув торговий центр ключем п’ятнадцятого сторіччя, сподіваючись знайти другого ранку на кахельній підлозі сліди.

М’ясний відділ знову було пограбовано, довкола валялися кістки, однак до прального порошку ніхто не доторкнувся.

Абелеві Клагенфурту довелося визнати, що криміналіст із нього нікудишній. З жалюгідною міною розглядав він обгризені кістки, з жахом слухав розповідь про те, що двері в зоомагазині виламано, вентиляційні штори звисають клаптями, весь корм пожерто, змій в акваріумах об’їдено до кісток, а від декоративних рибок лишилися самі кісточки. На додачу його повідомили, що вночі розбито вікно на одному балконі й пограбовано кухню. Господарі чули гармидер, але від страху не зважилися поспішити на кухню. Мовляв, нам було б дуже неприємно застати на місці злочину когось із жителів міста. Ми б згоріли від сорому. На склі було видно сліди крові. Цю деталь люди сприйняли з жахом, проте вивчити сліди на думку нікому не