Читати книгу - "Матусин оберіг"

Олеся розповіла, як пішла на їхнє з Ігорем місце біля водойми та зрозуміла, що треба знайти клініку, де б допомогли його вилікувати.

– Ось тобі й містика! – сказала Олеся. – Якби не те місце, то й досі б думала, як лікувати душу, а там зрозуміла, що є ще надія і не з того я почала.

– Не боїшся, що Ігор вилікується й не буде з тобою? – Карина поглянула Олесі у вічі.

– Я про це зараз не думаю. Якщо буде щасливий з іншою… Аби лише вилікувався – я вже б від того була щасливою!

Тієї ночі Олесі не спалося. Вона довго крутилася в ліжку, у голову лізли різні думки. Було далеко за північ, коли вона чомусь згадала рядки з маминого листа: «Важливо в житті знайти свою близьку кохану людину й не менш важливо не загубити себе в пошуках. Потрібно вміти кохати й доводити щодня це своїй коханій людині, щоб не втратити, зберегти кохання, за яке іноді потрібно боротися».

«Дякую, матусю, – подумала Олеся. – Я бережу своє кохання, і боротися за нього в мене вистачить сил».

У вікно заглядав серпом місяць, зорі ясніли світними цятками на чорному небі, коли дівчина заснула, сповнена надій.

Олесине життя закрутилося, понеслося вихором. Коли залишалася вдома з дитиною, фарбувала тканину, сушила її у дворі на мотузках, різала на стрічки. Поки парувала на газовій плиті виварка, писала в різні клініки країни, листувалася з лікарями, надсилала їм медичні висновки та обстеження Ігоря. Хтось відповідав одразу, інші відповіді затримували, але висновок один: ніхто не хотів ризикувати та зробити хлопцеві ще гірше. Олеся здаватися не мала наміру й одного разу, у середині літа, отримала пораду звернутися до клініки в Ізраїлі та її адресу. Недовго думаючи, Олеся за оголошенням знайшла перекладача й відправила листа до Ізраїлю.

У вихідні подруги плели сітки, залишивши вдома Людмилу Анатоліївну за няньку. Від «павучків» вони дізналися, як люди їх знаходять.

– В основному через соцмережі, – розповіла їм Ольга Володимирівна. – Користувачі знаходили нас на волонтерських сайтах, бо ми часто писали там про те, що потрібна матеріальна допомога пораненим військовим. Одна дівчина була на педагогічній нараді і там почула про нас. Хтось приніс їжу для бійців і залишився плести сітки, а то була відеозйомка, після якої нас побачили по телебаченню.

– Ви, Ольго Володимирівно, розкажіть дівчатам про мене, – попросила Світлана й загадково всміхнулася.

– Ось сама й розкажи!

– Гаразд. Коли ми відправляємо хлопцям на фронт харчі, то часто пишемо на пластикових відерцях свої номери телефонів. Часто вони нам телефонують, дякують, – розповіла дівчина. – Одного разу і я так зробила. Відправила квашену капусту й написала ім’я та свій номер. Згодом мені подзвонив один із бійців, ми розговорилися, познайомились, почали часто спілкуватися. Коли в Сашка була коротка відпустка, він приїхав до мене.

– І все? – усміхнулась Олеся.

– Ні, продовження є! Ми одружилися, і я вже вагітна!

– Вітаю! – сказала Олеся. – От вам і квашена капуста! Дитинку в капусті знайшли!

Усі розвеселилися, а Ольга Володимирівна поскаржилася:

– Два сини на фронті – й обидва холостяки. Нехай молодший ще погуляє, а старшому вже й женитися час. І не надішле йому ніхто капусту з номером телефону! До речі, Карино, ти ж незаміжня?

– Ні. Поки що.

– Треба тебе зі своїм старшим познайомити! Ось прийде незабаром мій Валик у відпустку, я вас познайомлю!

– А що? Може, і доля? – сказала Світлана. – Ніколи не знаєш, де загубиш, де знайдеш.

Карина промовчала, лише зітхнула. Вона знову згадала Валентина, із яким так і не встигла зустрітися. «Чи побачимось ми з ним колись, чи ні?» – подумала вона й тугіше затягнула стрічку в плетіння.

«Павучки» доплели одну сітку, гуртом скрутили її в рулон, Ольга Володимирівна сказала, що потрібно ще одну зробити.

– Натягуймо наступну сітку, – звернулася вона до дівчат.

– Де ви берете ці сітки? – поцікавилась Олеся.

– Нам готові привозять, – відповіла жінка.

– Але ж їх десь і за щось купують. На них потрібні кошти. – Іноді волонтери збирають гроші, а в основному їх нам поставляє молоде подружжя з Луганська. У них до війни там був свій невеличкий бізнес, його відібрали бойовики, а їх самих кинули за ґрати.

– За що?

– За те, що люблять Україну. Зараз вони в Сєвєродонецьку, їм вдалося почати все заново, і їхня допомога дуже важлива!

– Про таких людей потрібно писати, щоб усі знали, що в «молодой республике» не одні сепаратисти! – схвильовано промовила Олеся.

– Ось вони якраз і не хочуть, щоб про них писали, – сказала Ольга Володимирівна. – Нас тут якось знімало телебачення, ми і їх запросили, але ті відмовилися. Ми навіть не знаємо їхнього прізвища. Якщо людина цього не хоче – ми не питаємо й не ліземо в душу. Може, у них там лишилися батьки – ми ж не знаємо. Але я вас, дівчатка, обов’язково з ними познайомлю при нагоді! – пообіцяла жінка.

Карина з Олесею не сподівалися, що зустріч із благодійниками відбудеться вже за тиждень. Вони плели сітки, підспівуючи «павучкам», коли зайшов молодий чоловік, привітався: «Слава Україні!» Його появі всі зраділи.

– Привіз сітки, Володю? – весело усміхнувшись, сказала Ольга Володимирівна!

– Привіз!

– Сам приїхав? Допомога потрібна?

– Не зовсім сам. З дружиною та сином, – відповів чоловік. – Допомога не буде зайвою!

Олеся й Карина разом із кількома молодими жінками спустилися вниз. Біля мікроавтобуса Олеся побачила жінку з дитиною на руках. Щось знайоме було в її поставі, й Олеся підійшла ближче.

– Оксанко?! – вирвалось у неї здивоване.

Жінка обернулася на голос. То була її колишня сусідка.

Жінки здивовано дивились одна на одну.

– Ти? Як ти тут…? – промовила Оксана.

– Я з «павучками», – розгублено сказала Олеся. – А ти…

Ви ті, хто поставляє сітки?

– А ти хто? Засланий козачок?

– Відійдімо, – попросила Олеся. – Я маю тобі все пояснити.

– Ну-ну! – промовила з іронією жінка й усе-таки відійшла подалі від машини.

Олеся хвилювалася, але змогла розказати Оксані про себе. Вони говорили довго. Уже розвантажили автівку, і Володя крикнув, що піде нагору випити чаю, а давні знайомі все ще спілкувалися. Схоже, Оксана повірила Олесі, зрозуміла, що та стала жертвою обставин, бо розповіла, що її