Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

А може, її вже немає? Це ж так можливо… Наплювала на Жоржів, Вань, Владь… Лежить десь із простреленим черепом чи купається в холодному морі… Тьфу! І прийде таке в голову. Дівчина кудись, мо, в «гості» пішла, а я вже топлю…

Сказав Мурі, що завтра ще навідаюсь, і пішов додому. Коло самого двору зустрів Сашу, любовника з нашої трупи. Напосівся мокрим рядном на мене:

— Владю, от чорт! Три години чекаю!

— Три години… Може ж, хоч трохи менше?

— Рівно три години. Репетиція ж сьогодні в нас. А тепер спізнились. Бувай!..

— Стривай! Куди ж ти втікаєш?..

— Ніколи, голубчику: побачення через п'ять хвилин з одною дамочкою… Ех, і красуня ж — пальці облизати! Бувай! — Сіпнув мене за руку й побіг. Потім раптом спинився й гукнув:

— Ей, слухай!.. Там на столі я той… лишив… той… А набої, пробач, усі постріляв.

— Що за «той»? Які набої?..

Увійшов я до кімнати, глянув на стіл — лежить мій маузер. Та як же воно? Хіба його Льоля не вкрала?.. Тьху!

…Спав тої ночі довго. Прокинувся й довго вилежувався. Якого чорта — відпустка. Потім раптом пригадав, що треба ж бігти до Мури. Хутко зібрався й побіг. На порозі мені господиня подала якогось листа. Глянув на конверта — місцевий.

Від кого б же він?.. Хіба від Ніни?..

Так зараз подумалось. Але помилився: був грець його зна від кого. Анонімний. Почерк жіночий і наче знайомий, але не Нінин. Прочитав:

«Вельмишановний Владиславе Андрійовичу!

Завтра. 25/ІХ, о 8 год. ввечері чергове наше зібрання. Явка обов'язкова. Адреса: Пушкінська, 21, у дворі, окремий флігельок. Стукайте тричі в двері й на запитання “хто там” відповідайте: “Ельвель”».

То це, виходить, сьогодні? Навіть сьогодні?.. Цікаво!.. А хто, що, до чого?

До Мури прийшов опівдні. І першим моїм питанням було:

— Дома вже Льоля?

І у відповідь:

— Нема.

— Але ж, може, вона приходила?..

— Приходила.

— Ви справді, сьогодні?..

— Сьогодні, вранці.

— А де ж вона зараз?..

— Оцього вже я в неї не спитала. Склала свої манатки на візника й поїхала.

— Куди?..

— Та чого ти пристав?.. От зараза!

Як не намагався щось дізнатися — не знала. Навіть карбованець не допоміг…

О сьомій пішов я на Пушкінську. На всякий випадок вкинув у кишеню браунінга — біс його відає, що там чекає. Знайшов і флігельок, знайшов і двері. Хотів уже стукати і раптом роздумав. Обережно зійшов із сходів і сховався за ріг. Думка була рознюхати, що за конспірація? Хвилин за десять помітив якусь чоловічу постать, що йшла до флігелька. Вона теж обережно зійшла на сходи й постукала. Справді, з-за дверей почулося: «Хто там?» — і постать відповіла: «Ельвель».

За ним постукав і я. Мене теж запитали, і я теж відповів. Двері відчинились, і я опинився в якомусь темному коридорчику. Коло мене була якась женщина. Лиця її не бачив, зате досить рельєфно вимальовувалась її фігурка. Як виточена, бо була майже гола: якийсь клапоть шовку на спині, другий на стегнах… Мені ж відразу стукнуло в голову, що це Льолині заходи. Хоч і не вона писала, та їхня, видко, компанія. Ну, й намислили погуляти. Роздягся я, і женщина ввела мене в якусь простору напівтемну кімнату.

— Добривечір!..

Коло десятка голосів відповіло мені на привітання. Потім відкілясь із кутка почувся приємний жіночий голос:

— Панове!.. Ложа Вільної Любові в повному складі…

«Почувся» кажу, бо я майже нічого не бачив. Вся кімната була заллята синім світом,