Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Голос перепілки 📚 - Українською

Читати книгу - "Голос перепілки"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Голос перепілки" автора Марія Романівна Ткачівська. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 64 65 66 ... 72
Перейти на сторінку:
за маленьким столиком, застеленим вишитою скатертинкою, і пили цейлонський чай. На столику стояла велика пишна таця з присипаним пудрою пирогом, квітчаста порцелянова тарілочка з медівничками й біленька цукерничка з ґалками[115] цукру.

– Пригощайтеся, – припрошував Мартин. Він розклав на тарілочки пиріг, долив ще чаю й простягнув дівчатам тарілочку з медівничками.

– Тато їх щонеділі пече. Мої улюблені. Скуштуй, – додала Світлана.

Пахло корицею й печеними яблуками, затишком і гостинністю. Тихенько скрипнули двері, і в кімнату зайшла Стефка. Вона дрібненько переступала з ноги на ногу, наче маленька перепілка, що хоче непомітно перебігти через кімнату.

– Це моя бабуся Стефка, – усміхнулася Світлана. – Вона з нами живе. – Бабуню, це Аня Боднар. Уявляєте, у нас навіть прізвища однакові, – обернулася Світлана до Стефки. – Сідайте до нас, бабуню. Чаю вип’єте. То не із зілля. То цейлонський. Ви такий любите. Чи ви з вишневих гілочок хочете?

– Нє, дякую красно, – ледь чутно просюрчала Стефка.

– Мамо, може, пиріг будете? – підвівся Мартин.

– Нє-нє, діти. Ви собі сидіт. На мене не дивітьси. Я тілько фартух возьму, аби дров принести…

Різдво

Коли народжується Бог, народжується нова надія.

Скоро Різдво. Надворі намело снігу, що й хвіртки не відчиниш. Розгублено виглядали з-під даху горобці, не наважуючись податися на пошуки харчу. Десь іздалеку лунали голоси щасливих дітлахів, що купалися в сніговій розкоші. Дякувати Богу, хурделиця ще зранку вляглася. Небо розвиднилося, вдягаючись у святкову просинь. Сніг виблискував, як розсипаний цукор, заграючи кожним кристаликом із передсвятковим сонцем. Мартин укотре взяв до рук саморобного віника: треба знову промести стежку й замести під вікнами: скоро колядники прийдуть.

У великій хаті святково полискувала срібним дощиком та яскравими гірляндами ялинка. «Яка красуня!» – малювала собі її в уяві Стефка. Золотаві скляні бурульки та брунатно зелені шишки хилили донизу кінчики її гілок, з-під яких проглядалися засніжені маленькі хатинки з морозяними віконечками, великі кольорові кулі із сонечком усередині та яскраво-жовті качани кукурудзи. Яке то щастя – Різдво!

Розя поралася на кухні. На столі мали бути всі дванадцять страв. Кутя, пампушки, борщ із вушками, оселедець, вінегрет, рибний холодець. Стефка підсунула дзиґлик до стільниці й узялася доліплювати вареники. Розя складала на стіл. Спершу – макітру з кутею, далі – узвар, пампушки. Такою великою родиною вони збиралися вперше. У хаті пахло розстеленим під столом сіном, кутею й Різдвом. На столі горіли свічки. У кутку стояв солом’яний дідух із ложкою за перевеслом. Біля куті на великому білому тарелі пахкотів малиновий пиріг – Мартинова робота. Десь далеко вже давали про себе знати колядники. Борис як перший господар сидів посередині столу. З одного боку – Розя, з другого – Стефка. Коло них – Мартин з Ірцею й Світланою та Марія з Миколою і їхнім сином.

– Христос народивси! – привітався до всіх Борис.

– Славімо його! – відповів кожен, хто сидів за столом, і святкував Різдво Христове й Різдво великої родини.


Борисові нараз стало зле. Та щоб на самісіньке Різдво? Ніхто навіть не знав, ні що то було, ні від чого. Він раптом став блідий і немічний, як каганець без лою. І не тому, що вже з літ вийшов. То радше напасть яка – казала Розя. Мартин побіг до Йосифа Лабенського, Яркового тата.

– Христос народився, – промовив, обтрушуючи на порозі сніг.

– Славімо Його, – відповів Ярко, підводячись з-за столу.

Кого-кого, а Ярка побачити Мартин ніяк не сподівався. Значить, приїхав-таки на свята із Сибіру.

– То в Йосифа гості нині? Не знав. Перепрошую, – почав здалека Мартин.

– Проходь, чого на порозі стоїш? – глянув на Мартина своїми досі гострими чорними очима Ярко. Він за роки змінився, набрав тіла й на лиці покруглішав. – Давно не приїжджали. Вирішили родину провідати.

– Які в нас колядники! – почув Мартин. На порозі стояла Оленка, обтрушуючи чобітки й шапку. Змінилася: волосся на біле вифарбувала, підстриглася, тільки очі ті, що колись. І втекла в п’яти Мартинова мотузяна душа. Він витер рукавом чоло. Скільки років вони не бачилися?

– З приїздом! Не знав… перепрошую. Варвара казала, що маєте приїхати, тільки не знала коли, – ковтав слова Мартин.

– У Ярка з робою не дуже виходило. Він на буровій. А там вахти, – щось намагалася пояснити Оленка.

Скрипнули двері. У кімнату ввійшов молодий чоловік. Зачесані назад кучері, сині, як льон, очі. Миловидний, приязний, видно, що в житті ґав не ловив.

– Знайомся. Це наш син Антось. У медичному вчиться. У нас, на Сибіру, – сипалося, як із рукава.

«У нас, на Сибіру», – пропекло Мартина.

1 ... 64 65 66 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Голос перепілки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Голос перепілки"