Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

Уривчасте мурмотіння капітана ставало неначе зрозуміліше, він раз у раз розкривав рота і ніби вимовляв усе те саме слово, якого Шміц не міг зрозуміти,— дивна суміш «е», «о» й горлових звуків, що ніби заворожила лікаря. Потім капітан несподівано розплющив очі.

— Бауер! — гукнув Шміц, хоча й знав, що марно. Підійшов ближче й помахав руками перед очима в капітана, але той не реагував. Шміц підніс йому руку до самих очей, так близько, що відчув долонею капітанові брови; марно — капітан тільки через рівні проміжки часу повторював своє незрозуміле слово. Погляд його був звернений у себе, а що там — ніхто не знав. Раптом він вимовив своє слово дуже виразно, чітко, немов вивчене напам'ять.— тоді ще раз. Шміц нахилив вухо аж до губів капітанові. Капітан сказав:

— Бєлогорже.

Шміц напружено вслухався, він не знав такого слова й не розумів, що воно означає, але радий був його чути, воно звучало гарно, таємниче і гарно. Надворі було тихо — він чув, як дихає капітан, дивився йому в очі й чекав, аж дух затамувавши, що слово «Бєлогорже» пролунає знову. Шміц поглянув на годинник, почав стежити за секундною стрілкою — цей малесенький палець повз по циферблату дуже повільно — п'ятдесят секунд: «Бєлогорже». Наступні п'ятдесят секунд видались йому нескінченними. До подвір'я в'їздили машини. Хтось у коридорі щось гукнув, і Шміц подумав, що головний лікар переказав йому, щоб зробив обхід замість нього. Ось до подвір'я знову в'їхала машина.

— Бєлогорже,— сказав капітан.

Шміц іще почекав — двері розчинились, увійшов фельдфебель, Шміц нетерпляче махнув йому, щоб мовчав, а сам, дивлячись на секундну стрілку, зітхнув, коли вона стрибнула на тридцяту секунду.

— Бєлогорже,— сказав капітан.

— Що там? — спитав Шміц фельдфебеля.

— Обхід — пора вже,— відповів фельдфебель.

— Іду,— сказав Шміц. Він обсмикнув рукав на годинник, саме коли стрілка показувала двадцять секунд, а капітанові губи щойно зімкнулися; втупив очі в рот капітана і підсмикнув рукав, коли губи зворухнулись.

— Бєлогорже.

Стрілка стояла точно на десяти секундах.

Шміц повільно вийшов.

Того дня нікого не виписували. Шнайдер почекав до чверті на дванадцяту, потім вийшов по сигарети. В коридорі зупинився біля вікна. На подвір'ї мили машину головного лікаря.

«Четвер»,— подумав Шнайдер. Машину головного мили щочетверга.

Будівлі стояли чотирикутником, відкритим ззаду, з боку залізниці. В північному крилі було хірургічне відділення, посередині — адміністрація й рентгенівські кабінети, в південному — кухня й помешкання для персоналу, а на самому кінці, в шестикімнатній квартирі, жив директор. Колись тут містилася сільськогосподарська школа. Позаду, в великому саду, що починався всередині прямокутника будівель, стояли душові, кілька стаєнь та дослідні ділянки — акуратно розбиті грядки з усілякими рослинами. Плодові дерева саду тяглись аж до залізниці, і часто там видно було директорову дружину, що їздила верхи з синком, шестирічним шибеником, який сидів на маленькому поні й раз у раз пронизливо скрикував. Жінка була молода й гарна, і щоразу, побавившись із сином у саду, вона приходила до адміністрації й скаржилася, що там біля гнойової ями лежить невибухлий снаряд — така небезпека! Щоразу їй обіцяли зробити щось, але нічого не робили.

Шнайдер стояв коло вікна й дивився на шофера головного лікаря. Той дуже старанно робив свою роботу; хоча він уже два роки їздив цією машиною й доглядав її, але, як належить, розгорнув на ящику схему змащування, одягнув тиковий комбінезон, а довкола порозставляв відра та бляшанки. Машина головного була низенька, сидіння обтягнені червоним. «Четвер,— думав Шнайдер,— знову четвер».

У календарі звичок четвер був днем, коли мили машину головного лікаря. Шнайдер привітався з білявою медсестрою, що квапливо йшла повз нього, ступив кілька кроків до дверей буфету, але вони були замкнені. На подвір'я в'їхали дві вантажні машини й стали віддалік від машини головного лікаря. Шнайдер зупинився й виглянув надвір; у ту мить до подвір'я в'їхала дівчина з городиною. Вона сама правила невеличким візком, сидячи на переверненому ящику, і обережно проїхала поміж машинами до кухні. Її звали Сарка, вона приїздила щосереди з котрогось із довколишніх сіл, привозила фрукти й городину. Щодня приходили люди, що приносили фрукти й городину, інтендант мав різних постачальників, але в середу приїздила тільки Сарка. Шнайдер знав це точно; в середу він часто кидав роботу о пів на дванадцяту, ставав коло вікна й чекав, коли в кінці алеї, що вела до станції, з'явиться хмарка куряви, чекав, коли вона наблизиться, в хмарі стане видна конячка, колеса візка й нарешті сама дівчина, з гарненьким довгастим личком та усмішкою на устах. Шнайдер припалив останню сигарету й сів на підвіконня. «Сьогодні побалакаю з нею»,— подумав він і водночас згадав, що думав так кожної середи: «Сьогодні побалакаю з нею»,— але ні разу ще не зважився. Але сьогодні неодмінно зважиться. У Сарці є щось таке, що він відчув тільки в тутешніх жінок, в оцих дівчат із пусти, які в фільмах завжди витанцьовують з таким дурним запалом. Сарка була стримана, так, стримана, і в ній ледь відчувалася ніжність. Вона