Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

— Сем...

Він не ворухнувся, не здригнувся, наче зовсім мене не чув. Тільки тепер я побачила, що на долоні в нього лежить мій амулет. Напевно, вночі порвався ланцюжок і Сем знайшов срібну фігурку в ліжку.

— Це ж мій кулон, — сказала я весело. — Ланцюжок порвався, так?

Він повернув голову. Я зустрілася з ним очима...

І відступила. Його лице було порожнє, як у глибокому сні або в комі, — розслаблене, позбавлене виразу. Він сомнамбула? Ходить уві сні?

— Що сталося? Сем? Щось не так?

Він мовчав. Ланцюжок амулета звисав з його долоні й був зовсім цілий. Замочок розстебнутий. До мене повернулося відчуття, добре знайоме з отроцтва: чужий погляд! Мене виглядають. Так миша відчуває присутність сови в небі. Так курча має відчувати шуліку.

— Сем, ти... мене чуєш? Чи ти спиш?

Мовчання. Я злякалася — я не знала, як правильно розбудити сомнамбулу. Ану ж він упаде й розіб’ється?

Він кліпнув. Погляд його прояснився, став осмислений, твердий. Я зараз Сема не впізнавала.

— Навіщо ти узяв мій амулет? Це моя...

Губи його ворухнулися.

— ...моя річ, — закінчив він одночасно зі мною. — Це моя річ!

— Не жартуй так, — я надсилу всміхнулася. — Ця штука мені дорога, ти ж знаєш, це пам’ять про батька, і я...

Говорячи, я простягла руку — але Семів кулак стисся разом з моїм амулетом. Я затнулася. Заговорила іншим тоном, холодно:

— Сем, будь ласка, віддай мені мій...

Він ударив мене в лице, так що стеля й підлога в кімнаті враз помінялися місцями. Ніхто й ніколи мене так не бив. Я уявити не могла, як це боляче... і як принизливо.

 ід з холодильника Лізи й Гриші пропах рибою. Я сиділа, притискаючи до лиця холодний поліетиленовий пакетик, відчуваючи грані крижаних скалок під прозорою плівкою.

Скалки...

Мені ніде було ховатися. Іти в такому вигляді в університет чи в гуртожиток... Страшно уявити, що скаже, наприклад, Настя.

Дивно, але моїми найближчими друзями виявилися ті, кого я й знала всього кілька днів. Утім, коли разом ризикуєш життям, стосунки якось самі налагоджуються й міцнішають.

— Ми скоро повернемося, — сказала Ліза. — Лід поміняй.

Вони пішли крізь рамку у передпокої. У мене боліла голова, сіпалася набрякла повіка, але все це було ніщо проти того, що коїлося всередині.

Невже людина може так брехати й прикидатися?!

Наш вечір на даху університету... Його розповіді про матір і батька... А літаки, Сент-Екзюпері... А коли він стрибнув на борт теплохода — він же врятував мою маму! А раніше, в підземеллі, — він урятував мені життя, просто нагадавши, що треба боротися, а не йти, як вівця, на заріз! Навіщо? Не розумію. Щоб переспати зі мною? Щоб одержати мій амулет? Але навіщо йому... Для нього це просто дрібниця...

Нема сенсу шукати виправдання. Мільйони дівчат вірять у кохання й приходять до своїх хлопців. А ті використовують їх як підстилку й потім б’ють у лице — «дала, отже, шльондра». Дівчата мріють про принців, не помічаючи, що чоловіки — свині... Усі! Брудні, хтиві...

Я згадала, як страшно кричала Настя в ту ніч, коли Тінь висмоктувала її любов. Щось у цьому було від мороку, від наведеного божевілля; я зараз нагадувала Настю, але, з другого боку, не йти ж проти фактів. Факти — річ уперта...

Задзвонив мій телефон.

— Дашо, — сказав Піпл. — Як ти почуваєшся?

— Прекрасно.

— У нас проблема. Жени в університет.

— З такою пикою?!

— Масові жертви. Півгодини тому було десятеро, тепер майже сорок.

— Що?!

— Їх доять по-великому. Забирають здоров’я й життя. Жертв дедалі більше, Тіні жодної. Де Гриша й Ліза?

— Вони... не знаю.

— Тоді сідай на маршрутку і їдь!

Він обірвав зв’язок. Я грюкнула кулаком по столу...

І з подивом зрозуміла, що мені значно легше. Коли зруйноване життя, коли знищена найдорожча віра — немає кращих ліків, ніж оперативна робота за екстремальних обставин.

У вестибюлі Головної будівлі університету йшло звичайне життя... майже звичайне. З ледве помітною ноткою тривоги.

У мене не було при собі амулета, і я вперше, з великим запізненням, зрозуміла правоту Інструктора, який жорстоким і некоректним чином дав мені зрозуміти, що сила — не в брязкальці. З другого разу, зосередившись, я глянула на вестибюль