Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

Підлога в багатьох місцях була заляпана кров’ю. Хлопець і дівчина крокували до ліфтів, однаковим рухом потираючи скроні — місце, де дедалі яскравіше проступала лиховісна печать. Бабуся-прибиральниця проминула мене, горблячись і морщачись од болю, — кров крапала з її носа на підлогу. Велична дама-викладачка жалілася комусь на перепади тиску — а знак Тіні червонів у неї на скроні, мов свіже запалене татуювання.

Раптом задзвеніло скло. Велике дзеркало біля гардеробної стойки розсипалося на друзки, які розлетілися по всьому вестибюлю. Студенти, не зважаючи на присутність викладачів, виявили глибоке знання ненормативної лексики.

— Ти бачиш? — уривчасто запитав Піпл.

— Тінь? Ні. Тільки жертв дуже багато.

— З кожною хвилиною дедалі більше. Яку ж вона сумарну енергію зараз тягне... Який потік потуги...Точно, Консерва.

— Але ми ж викинули... ми прибрали Германа!

— Хтось іще.

Я поправила темні окуляри на носі. Ці окуляри та ще товстий шар тонального крему мали приховувати величезний синець, наслідки жагучого кохання.

До нас підійшли Ліза й Гриша. По-моєму, вони вийшли зі стіни в коридорі, нікого особливо не соромлячись.

— У нього немає амулета, — сказала Ліза. — Навіщо взяв і де дів, не каже...

Вона помасажувала кісточки пальців.

— Ви що... його били?

— Ні, ми його розважали, — сухо сказала Ліза. — Співали пісень. Танцювали навприсядки.

— Лізо...

— Одне слово, амулета нема, доведеться тобі, дівчино, якось обходитися без нього... Але ти вже вмієш. Інструктор, попри свій паскудний характер, іноді робить разюче далекоглядні речі.

— Що каже Льоша?

— Система чиста, атака не цифрова, аналогова. Скоріше за все, у Тіні є спільник-людина.

— У них бувають спільники?!

— Ну аякже, — Ліза зітхнула. — Льоша скинув кілька записів з камер спостереження... Усі нечіткі, облич не видно, але він продовжує моніторити.

Вона подала мені свій телефон. Кілька коротких роликів було змонтовано в один, секунд на сім: дівчина підкладає щось у сумку жінці, яка стоїть поруч... Розбивається дзеркало в туалеті... Дівчина, яку видно зі спини, тільки силует, тягне руку до кишені чоловіка, який говорить по телефону... Грабує?! Ні, підкидає щось у кишеню...

— Дашо, можна тебе на хвилинку? — Гриша м’яко взяв мене за лікоть.

— Мало часу, — сказала Ліза.

— Якраз вистачить... Даша?

Я відійшла з ним на кілька кроків. Гриша пильно подивився мені в очі:

— У Сема амнезія. Він не пам’ятає, що вдарив тебе. Він не пам’ятає нічого, що сталося вранці. Він у шоковому стані, не розуміє, за що...

— Що — «за що»?!

— Ну, ми з Лізою його... допитали не дуже чемно. І посадили в підвал, де було бомбосховище.

— Навіщо?!

— Інструктор... вважає, що він не просто Сем.

Запульсувало болем моє підбите око.

— І він не просто так відібрав твій амулет. І він не просто так з тобою познайомився... Він знаряддя. Лялька в чужих руках.

— Навіщо ви його били?!

— Це Ліза, — Гриша відвів очі. — Вона дуже за тебе... побоювалася, одне слово.

— Чому — лялька? Що за дурниці? В чиїх руках?!

Підійшла насуплена Ліза:

— Гаємо час. Дар’є, треба тупо йти по поверхах і сканувати...

— Я нікуди не піду, — сказала я. — Поки його не побачу.

Колись тут були бомбосховища — дуже давно. У занедбаних підземних приміщеннях валялися старі трухляві меблі, горами громадилися залізні уламки невідомих механізмів, мотки кабелю в зогнилій обмотці, зі стелі звисали голі знеструмлені дроти.

— Він за цими дверима, — сказав Гриша. — Якщо ти, як і раніше, хочеш...

— Хочу!

Гриша не став відмикати. Стенувши плечима, намалював рамку на бетонній стіні, і я пройшла її наскрізь.

Сем сидів на бетонній підлозі біля дальньої стіни — з одягу на ньому були труси й майка. У мене серце зависло, як комп’ютер, коли я його побачила у світлі єдиної тьмяної лампочки. По брудній підлозі розкидані були уламки, друзки, мотлох, виднілися сліди босих ніг, я уявила, як ще недавно Сем метався тут, розбивав об стіни уламки стільців, гатив у двері, а потім утомився й упав в апатію.

Я готувалася, збиралася, продумувала тактику поведінки, а тепер усі плани вилетіли в мене з голови. У нього були розквашені губи, і дихав він якось важко, наче через біль. Він підняв лице, у тьмяному світлі лампи я побачила, як розширюються його зіниці:

— Хто це тебе?!

Він підхопився:

— Хто тебе вдарив? Я його...

Сем кинувся до мене, зупинився за два кроки, вдивився в моє лице...