Читати книгу - "Танець білої тополі"

У бувальцях бувалий котяра тигрового окрасу – єдина істота в цьому чужому непривітному селі, яка виявила бажання поспілкуватися з Нікою. Саме тоді, коли вона опинилася за ворітьми і вдарилася лобом об залізний стояк, коли їй хотілося впасти на землю, вирити у ній нору, перетворитися на крота чи мишу і заховатися від світу, з-під колючого шипшинового куща випірнув кіт. Він підкотився до її ніг, став передніми лапами на запилюжені кросівки, довірливо тернувся об джинси лобатою головою з пошматованими у котячих боях вухами. Оскільки жодного зустрічного поруху не було і незнайомка стояла, ніби на неї правець напав, кіт голосно й оптимістично нявкнув, тоді щось по-філософськи промуркотів і вийшов на дорогу. Озирнувся і повернувся назад. Знову тернувся об Ніку, ще раз щось пронявкав і повагом пошпацірував до річки. Йшов і помахував смугастим хвостом, місцями обскубаним суперниками у запеклих боях. Ніби заохочував Ніку йти слідом. І вона пішла.

Цікаво, що спонукало бувалого сільського котиська до цього знайомства? Якесь особливе звірине чуття і співчуття до болю іншої істоти, так грубо відторгнутої собі подібними? А може, він відчув у незнайомці такого ж, як сам, безхатька? Хоча хто сказав, що цей чотирилапий абориген не має постійного місця проживання? Він просто кіт, який гуляє, де сам забажає. Нагуляється, наблукається – і повернеться додому, навіть дозволить комусь нагодувати і погладити себе, гонорового й улюбленого. Найімовірніше, тигровий волоцюга уловив стійкий котячий запах Димки, який вже давно не вивітрюється з одягу Ніки, і прийняв незнайомку за свою. Але Ніка не могла пригадати, щоб вона запрошувала цього волохатого розбійника під свою куртку-плащівку. Вочевидь, той присусідився, коли вона після цілоденної втоми вже спала у човні.

Тепер, розбуджений плюскотом і кашлем, кіт незадоволено нявкав, ворушив поставленими сторчма пошматованими вухами і мружив жовті очиська на видру, що висунула рудого писочка з води. Це вона зчинила такий виляск біля човна і тепер кружляла неподалік та розглядала дивну пару нічліжників. Ніка спробувала відірвати волохату «грілку» від себе, але та вчепилася пазурами у светрик і так зашипіла, що довелося відмовитися від свого наміру. Мабуть, міні-тигр боявся опинитися у воді, поруч з видрою.

Ніка пригорнула кота і вийшла з човна. Тільки тоді її співнічліжник виборсався з-під куртки, спритно зіскочив на землю і шугонув у бур’яни. Ніка дістала з наплічника мило і зубну пасту. Від холодної води защеміли зуби, аж судома звела. Хутко витерлась, розчесала скуйовджене волосся, зробила руханку, щоб зігрітися. Ще б склянка гарячого чаю – і можна було б вважати, що день розпочався непогано. Втім, тоді вона, чого доброго, могла б передумати… Краще вже без чаю.

Дивилася за річку. Он там, за мостом, неподалік дороги, що підіймається вгору і зникає невідь-де, – самотня садиба з великим садом, що похитує жовтими кронами за високим муром. Праворуч від неї, вздовж і паралельно до річки, тягнеться гірський кряж, точніше, узвишшя – така собі зменшена копія гір з круглими верхів’ями, порослими чагарниками. На одному з них, якраз навпроти човна, – могутнє дерево, крона якого нагадує величезне шатро, витягнуте догори. Верхівка його – наче шпиль готичного храму. Ніби хтось спеціально посадив це дерево там, щоб воно слугувало провідником між небом і землею.

Вона ще вчора ввечері побачила це дерево. Побачила і відчула якусь дивну суголосність з ним, ніби воно було живою істотою, ніби їх пов’язувало щось дуже давнє і забуте, але непроминальне. Сутінь на той час уже огорнула село і річку, що підковою огинала його зі сходу, а дерево на горі аж палахкотіло – то призахідний промінь вперто пробивався до нього з-за обрію. Тепер промінь визирнув з іншого боку села, з-за гори, і знову найперше впав на дерево. Спочатку засвітився на його шпильчастій верхівці, тоді став опускатися нижче, нижче, поки вся лимонно-жовта крона не спалахнула, як ватра.

Можна було б переправитися до дерева човном. Але стара посудина припнута до залізного кілка ланцюгом, увінчаним масивним навісним замком. Та й весел катма. Звісно ж, власник човна забрав їх додому. Зрештою, якби човен і не був припнутий, і весла були при ньому, все одно піднятися до дерева по прямій, після короткого марш-кидка по воді, не вдалося б. Пагорб, на краєчку якого росло дерево, опускався до річки прямовисною стіною. Стіна біля берега підточена рудими заглибинами – мабуть, місцеві брали тут глину. Тож зійти на гору все одно можна тільки з боку самотньої садиби.

Ніка попрямувала до мосту. Гребля під ним ділила річку надвоє. Ліворуч вона, вузенька і прудка, аж пінилася бризками, що спадали на кам’яні валуни з висоти чотирьох-п’яти метрів. Праворуч же від греблі русло, розширене метрів на двісті, глибоке і ліниве, з непрозорою застоялою водою, майже не рухалося. Тільки човни вздовж берега, попід городами тихо погойдувалися, як виводок диких качок.

З човна здавалося, що садиба розташована зразу за мостом. Та виявилося, що насправді до неї ще досить чималий шмат дороги. Ніка пройшла вздовж високого муру, мабуть, дуже старого, бо каміння подекуди вищерблене, потріскане, а вся стіна геть поросла густим зеленим мохом. Масивна дубова брама, почорніла, з чималими розщелинами між двома стулками, також, вочевидь, пережила не одне десятиліття. В глибині саду виднівся цегляний будинок з незаскленими вікнами і гострими нерівними кроквами, що випинали з рудої зруйнованої покрівлі, як потрощені ребра зі скелета. Трохи далі за ним – ще один, значно менший, приземкуватий, над зеленими дерев’яними стінами – рудувата черепиця, поміж якою проросли ясенові пагони. У вікнах не світилося. Ніка подумала, що і цей дім покинутий. Але з високого комина раптом випурхнув сивий стовпчик диму. Отже, хтось уже порається біля печі.