Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

Але, на велике розчарування Пелагії, шляхетний муж виявився зовсім незнайомим молодиком, який — тільки-но вона з’явилася у дверях, хутко схопився з кам’яної лави і схилився у повному глибокої пошани, проте вільному від усілякої приниженості поклоні. Хоча постать мав горду та справді шляхетну, а при тому був зовсім непоганим із себе, на перший погляд видався Пелагії кумедним: мав у собі якусь таку рису хлопців-підлітків, що смішить їх ровесниць. Але перш ніж встигла усвідомити, що б це мало бути, почула голос — теж дуже молодий, — який казав:

— Найдостойніша пані, приношу тобі вітання від найпресвітлішого Флавія Аеція…

Приголомшення… наче після близького удару блискавиці… і одразу ж повернення до тями… Перша думка: «Відіслати мажордома і дияконіс…» Але юнак, що, здається, читав її думки, приязно усміхається і нібито з вдячністю навмисне голосно каже:

— Весь Рим як не нині, то завтра довідається про повернення славутнього мужа… Але волею Аеція було, щоб першою про це довідалася його наречена….

Дияконіси дивляться на Пелагію з неспокоєм і образою. То вона не примножить собою числа святих удів! А в неї аж тепер підгинаються коліна і все обличчя покривається блідістю. Впала на кам’яну лаву, зворушена куди сильніше, ніж тоді, коли сподівалася єпископа Максиміна.

— То він живий? — питає тремтячим голосом і невідомо, чи це радість, чи, радше, прикре здивування і наче розчарування та жаль змушують її голос так тремтіти.

— Живий, найдостойніша, і, як я сказав, невдовзі повертається до Риму…

Вона уважно на нього глянула. До серця почала закрадатися раптова недовіра. Що, коли це якийсь agens in rebus Плацидії, навмисне підісланий, щоб довідатись, чи Пелагія не знає чогось про свого нареченого?…

— Хто ти, шляхетний пане? — питає суворим допитливим голосом.

— Моє ім’я Марцеллін.

Це їй нічого не каже. Також і те, що він, — як вона одразу ж після цього довідалася, — походить із Далматії.

— Ти бачив Аеція?

Він засміявся, наче здогадавшись про причину її недовіри.

— В останні pridie idus, — гукнув, — минуло п’ятнадцять місяців, відколи буремної ночі самотній мандрівник постукав у двері мого дому. Я відразу його пізнав. А він угадав це й промовив: «Не знаю твого імені, та відтепер воно вже належить історії, хай що б ти зі мною не вчинив». Усю весну я ховав його в себе і так успішно, що не лише гончі пси та хорти Августи, якими кишить Далматія та Адріатика, але навіть ти, найдостойніша, не знала, де Аецій…

— Кажеш, усю весну. Але ж минула вже друга весна і літо, і осінь уже минає… Звідки ж ти знаєш, що тепер, у цю мить, Аецій ще живий… що жив рік тому?…

— Я бачив його в самі вересневі іди, найдостойніша… розповім точніше, де: біля кордонів Паннонії… у місті Бригеції… Наказав привітати тебе і сповістити, що незадовго побачиш його в Ромі…

У свою чергу засміялася Пелагія.

— Радо його привітаю, як годиться приреченій йому невісті. Але чи так само радо привітає його Італія, місто, сенат, а передусім вічна Августа?…

— Запевняю тебе, найдостойніша, що привітають його як патрикія так само радо, як вісім років тому вітали в його особі комеса доместиків… Бо Аецій не сам повертається… його супроводжують тисячі гунських воїнів… Саме коли закінчилася ця перша весна, найдостойніший вигнанець попрощався зі мною і рушив до свого давнього приятеля, короля Ругіли… Оскільки ж володар гунів не виявився Еолом….

— Яким іще Еолом? — здивовано перебила вона.

— Еол, найдостойніша? — він так само здивовано глянув на неї. — Адже се бог вітрів, що Уллісові…

— Бог вітрів?! — вкрай обурено скрикнула вона. — Ти віриш у якогось бога вітрів, шляхетний Марцелліне?…

— Вірю ще в інших богів, найдостойніша… у всіх богів, сильних, мудрих і прекрасних… От і тепер, коли б я не вихилив уже до дна келиха з масиком, яким пригостив мене твій мажордом, то радо і квапливо струсив би кілька крапель на честь богині Венери, щоб пом’якшити її гнів та заздрість… Бо й справді не може їх не відчувати при вигляді тієї, що, наче саме Щастя, увійде до ліжниці великого мужа, який зволить називати мене своїм сином…

Вона сердито зморщила брови.

— Або глузуєш із мене, юначе, або дуриш мене. Не вірю, щоб найсвітліший Аецій називав своїм сином поганина, шанувальника огидних богів і розпусних богинь…

Марцеллін знизав плечима.

— Найсвітліший Аецій, — відповів із такою ж, як раніше, посмішкою, — за своє життя бачив надто багато найрізноманітніших країн, народів, святинь і олтарів, щоб не розуміти: воістину, богів майже стільки ж, скільки й людських сердець…

Так, тепер Пелагії все зрозуміло. Вже знає, чому з першого погляду Марцеллін здався їй смішним. Як же сталося, що вона щойно це зрозуміла, хоч давно вже до нього придивлялася?!.. Цей молодик мав бороду, рідку, смішну, що дивно не пасувала до його обличчя, але була напрочуд дбайливо відрощена, — а водночас наче навмисне занедбана і перебільшено неохайна… Подібну бороду Пелагія бачила в одного із Авреліїв Симмахів, — тоді Боніфацій казав їй, що так язичники вшановують пам’ять цезаря Юліана, огидного відступника… Але Симмахій принаймні був зрілим мужем! А цей, справді, лише смішний. На нього навіть і ображатися не варто. Як і на те, що він каже….

— А якщо навіть, як зволиш казати, найдостойніша, Аецій вірить у єдиного Бога, — Бога християн, то, воістину, ця його віра не заважає йому любити й цінувати тих