Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

Перевіривши кулемет, спускаюся вниз, де мене вже нетерпляче очікує Сергій Крючок. Ми з ним затяті рибалки і розмови про риболовлю в нас безконечні. Одні й ті ж історії в короткі хвилини відпочинку ми переказуємо один одному знову й знову, і кожного разу вони обростають все новими й новими казковими деталями. Ось і цього разу, щупачок, що колись мав необережність потрапити на блешню «Дніпро» моєму другові, виріс до розмірів середнього крокодила. Боротьба за вивуджування цієї страшної рептилії саме була в розпалі, як зумер рації обірвав її на найцікавішому епізоді.

— Заступаючій на бойове чергування зміні — доповісти про прийом!

Це лунає голос командира чергових сил підполковника Вашинова.

Ми швидко зібралися біля рації. Полкові караули, розташовані в степу за десятки кілометрів один від одного, де на такій же відстані одна від одної ховаються під землею стратегічні ядерні ракети, починають дружно доповідати по номерному порядку:

— Перший пункт Два виконав!

— Другий?

— Другий пункт Два виконав.

— Третій… Четвертий… П’ятий…

Нарешті доходить черга й до нашого карному.

— Дев’ятий?

Я беру мікрофон і доповідаю про виконання пункту Два. І кожного разу, коли я це роблю, мою душу переповнює гордість. Адже тільки вчора я був звичайнісіньким студентом-першокурсником і навіть не уявляв, вантаж якої відповідальності невдовзі ляже на мої плечі і яку найстрашнішу зброю людства я буду охороняти.

І ось вже піднесено й небуденно звучать по рації слова:

— На захист нашої Батьківщини новій зміні караулу на бойове чергування заступити!

— Перший?

— Єсть!

— Другий?

— Єсть!

— Єсть! — гордо вигукую я, коли викликають Дев’ятий караул, і в ту хвилину мені здається, що немає у світі щасливішого за мене молодого чоловіка, адже я охороняю Батьківщину!

І чергування в мене — хай заздрять всі справжні чоловіки, якщо вони ще не перевелися в білому світі! — не яке-небудь, а — бойове.

Надійшов час прощатися. Лейтенант Іванов злегка стривожений — хуга вже знову розгулялася на всю силу, а ще ж треба дістатися до залишеного в степу КамАЗа, а потім пробиватися до військового містечка, — перевіряє спорядження зміни, що вибуває. Все гаразд. Пора. Віталій Петруня займає місце біля пульта, а я проводжаю стару зміну і лейтенанта до вхідного люка.

— Ні луски, ні хвостика, — як рибалка рибалці бажає мені Крючок.

— До чорта! — як і треба, відповідаю я.

Ось вже Сергій із своїм електриком і лейтенант зникають в отворі люка. Я тільки на мить встигаю вловити поглядом сіре, важке небо і кошлаті хмари, що несуться по ньому. Чується клацання кода, що набирають, і важенна кришка люка зачиняється наді мною — на довгих сім днів і ночей.

Все! Я стою ніби заціпенілий, як людина, яку заманили в пастку, звідки без сторонньої допомоги не вибратись. Віднині кришку люка відкрити (і випустити нас на волю) можна тільки знаючи код — караульній зміні знати його не дозволено, — і тільки ззовні. Із середини цього ніколи не зробиш — щоб не трапилося в підземеллі.

Зітхнувши, повертаюсь в пультову, аби змінити Віталія, записую точний час, коли пішла стара зміна і коли почалося чергування нової. Тепер необхідно ввести в режим напругу електричного загородження. Після перемикання тумблерів стрілки вольтметрів пульта показали потрібну високу напругу — все в порядку.

І тільки тут я побачив, що з лівого кутка пульта на мене дивиться гарненьке личко кирпатенької білявки. Фотографії (на солдатському сленгу фотки) електрик Петруня завжди носить з собою і завжди на чергуванні прикрашує ними пультову. Щасливчик! Що чергування — то й нова фотографія. У мене на гражданці крім батьків більше нікого немає. Знайомство з дівчатами для мене завжди проблема. Та й де їх знайдеш у військовому містечку. Віталій не встигне побачити яку, як вони вже й знайомі. Фотокартку у дівчат Віталій збирає ніби ясир — це в нього просто хобі.

— Скажи, хоч як її звати? — киваю на фотокартку.

— Повернуся з чергування, неодмінно запитаю. А поки я лише встиг з нею познайомитись.

— Гляди, — застерігаю електрика, — не ревнуй, коли під час чергування від нудьги дивитимуся на твою обраницю.

— Дивись! — посміхається Віталій. — Фоток у мене багато!

Стрілки пультового годинника показали п’ятнадцять нуль-нуль. Це час моєї зміни. Як і годиться, ми будемо нести бойове чергування почергово, по шість годин, незалежно від часу доби. Ніч чи день — нам під землею все одно.

Я зручніше, як дозволяє незручний стілець, влаштовуюсь за пультом і розслаблююсь. Датчики — в режимі охорони, все в порядку. Віталієва дівчина мені щиро посміхається, все, як кажуть, о’кей! Хоча зітхнулося мені чомусь сумно. Відчуття самотності, ніби ти знаходишся на необжитому острові