Читати книгу - "Небезпечне сватання"

— Ха-ха-ха! Ну й Маргіт!.. Побачимо, що можна буде зробити. Як правду казати, то моя дружина й дочка давно снують ті самі думки, що й ти.

— А це можливо? — Маргіт глянула на пастора так радісно й збентежено, що він зами-лувався її вродливим обличчям, на якому крізь смуток і тривогу проглядала дитяча щирість.

— Так, Маргіт, любов твоя така, що за неї і господь бог, і твій син простять тобі той гріх. Ти вже досить покарана тим, що весь час жила у великому страху. Побачимо, чи господь захоче покласти йому край, бо як захоче, то тепер трохи допоможе нам.

Маргіт кілька разів глибоко зітхнула, підвелась, подякувала пасторові і вклонилася йому. А підійшовши до дверей, обернулась і вклонилася ще раз. Та тільки-но вона переступила поріг, її наче підмінили. На мить вона звела до неба сповнений радості і вдячності погляд, тоді збігла східцями вниз і заквапилась додому. Що далі, то вона йшла швидше. Вже давно, дуже давно в неї не було так легко на серці, як вона верталася до свого хутора. Коли Маргіт підійшла до нього так близько, що побачила дим, який весело здіймався з димарів, вона поблагословила свою садибу, і пастора, і Арне. І тоді згадала, що сьогодні на обід буде її улюблена страва — копчене м’ясо!

Круглик був гарний хутір. Садиба розташувалась на пагорку, який з одного боку уривався кручею, а з другого спускався до сільської вулиці. За вулицею починався густий ліс, трохи далі здіймалося невисоке пасмо гір, а за ними синіли вершини, вкриті білими шапками снігу. За кручею так само здіймалося гірське пасмо, що оточувало Чорне озеро з того боку, де лежав хутір Беен. У напрямку Круглика воно ставало чимраз вище, але трохи відходило вбік, утворюючи широку долину. Тут лежали хутори Нижнього села. Круглик був останнім хутором Верхнього села.

Хата стояла передом до вулиці. Від неї туди було тисячі зо дві кроків. До хати від вулиці бігла доріжка, обсаджена березами. Обабіч розчищених лук простягався ліс, тож його й далі можна було корчувати під поле й сіножаті. Круглик вважали з багатьох поглядів добрим хутором. Перед хатою ріс невеликий садок.

Арне доглядав його так, як вичитав у книжках. Ліворуч від хати розташувалися стайні та інші господарські будівлі. Вони були здебільшого нові й разом з хатою утворювали чотирикутник. Сама хата була пофарбована в червоний колір, а віконні рами й двері — в білий. Вона мала два поверхи і була вкрита дерном, на якому розрослися кущики. На одному гребені крутився флюгер — залізний півник із задертим хвостом.

Весна прийшла вже й у гірські села. Був недільний ранок, трохи похмурий, але тихий і теплий. Над лісом нависав густий туман, проте Маргіт сподівалася, що до обіду він розійдеться.

Арне прочитав матері проповідь, проспівав кілька псалмів, і в нього самого стало гарно й легко на душі. Тепер він надів святковий костюм і зібрався до пастора. Він відчинив двері, і назустріч йому дихнуло пахощами свіжого листя. Дерева в садку були вкриті росою і тонули в тумані. А з ущелини долинав гуркіт водоспаду, такий могутній, що від нього закладало вуха.

Арне почав спинатися вгору. Чим далі від водоспаду, тим гуркіт втрачав на силі й тепер розлягався над околицею, немов басові звуки органа.

— Хай господь ніде не полишає його самого в дорозі! — сказала мати.

Вона відчинила вікно й дивилася вслід синові, аж поки той зник за кущами.

Туман почав розходитися, вже подекуди проглядало сонце, садок і навколишні луки відразу ожили. Все те, що там посадив і виплекав Арне, росло, розпукувалося, дарувало його матері пахощі і сповнювало її серце радістю. Весна завжди здається особливо гарною тим, хто перебув довгу зиму.

Арне не мав ніякої важливої справи в пасторській садибі, просто хотів спитати про газети, які передплачував разом із пастором. Недавно він бачив у газеті прізвища тих, що розбагатіли, копаючи золото в Америці, і серед них Крістіанове. Пішла також чутка, що Крістіана чекають додому. Про це він теж міг докладніше довідатись у пастора, і якщо Крістіан уже в місті, то він, повес-нувавши, поїде до нього, поки не почалася косовиця.

Розмірковуючи про це, Арне піднявся так високо, що бачив уже Чорне озеро й хутір Беен на протилежному узбіччі. Там туман також розійшовся, на луках вигравало сонце, в прозорому повітрі блищали вершини гір, але біля підніжжя ще трималася мряка. З правого боку вода здавалась темною, бо в ній віддзеркалювався ліс, але там, де стояли будинки, озеро було ясніше і проти сонця блищав білий пісок. Думки Арне враз полинули до пофарбованого в червоне будинку з білими дверима й віконними рамами, на взірець якого він пофарбував і свою хату. Він згадував не про ті перші тяжкі дні, що їх там пережив, а тільки про те літо, яке вони з Елі вимріяли собі, коли він сидів біля її ліжка. Відтоді Арне не був у тому будинку і не пішов би туди нізащо в світі. Навіть як линув до нього думками, то червонів і бентежився, а проте не було такого дня, щоб він по кілька разів не згадував Беен. І якщо його й гнало щось у світ із рідних місць, то найбільше саме це.

Арне додав ходи, ніби хотів утекти від цих згадок, та чим далі йшов, тим чіткіше вимальовувався по той бік озера Беен і тим частіше він поглядав на нього. Туман зовсім розтав, небо було чисте, в пронизаному сонцем повітрі літали, перегукуючись, пташки, луки яскріли безліччю квіток. Сюди не долинав гуркіт водоспаду, що ніби хотів підкорити собі навколишню природу, поставити її на коліна, — тут скрізь буяло життя, все співало, блищало й випромінювало радість.

Арне стало гаряче від швидкої ходи. Він ліг на траву під пагорбом, глянув на Беен, тоді обернувся