Читати книгу - "І мертві залишають тіні"

— А коли О'Дейвен… помер?

— Мене там не було, пане доктор Шарф.

— А хто вам сказав про його смерть?

— Фрейлейн Келлер. Знаєте, для мене та подія закінчилась арештом О'Дейвена. Господи, кого тільки тоді не арештовували й не страчували! Це було неповторне божевілля. О'Дейвена арештували, й на цьому поставлено крапку. Потім фрейлейн сказала мені, що він мертвий. Ну й хай, бо з цим покінчено раз і назавжди. Але справу витягли ще раз на світ божий — якісь пани з міністерства закордонних справ розпорядилися раптом похоронити О'Дейвена з почестями. З траурною процесією, з церковною церемонією. І я організував похорон. Містер Варнок, уповноважений у справах Ірландії в Берліні, брав участь у тій церемонії, було там кілька представників з міністерства, а також фрейлейн Келлер. Не знаю, що крилося за цим розпорядженням.

— Не знаєте? Ну, скажемо так: ці пани (зрештою, там були не тільки люди з міністерства закордонних справ), якби обставини примусили їх залишити батьківщину, не думали б, як дехто, про Іспанію чи Південну Америку, а про Ірландію. Усе вже було підготовлено. Містер Варнок забезпечував паспорти, а О'Дейвен мав стати запорукою їхньої безпеки. Між іншим, я знаю, тоді багато хто так думав, ви — ні?

«Не дуже коректно, любий мій», — подумав Гегеман, але жоден м'яз на ньому не здригнувся, він лише знизав плечима, наче хотів спитати: «А що тут дивного?»

— Ну гаразд. Отже, цей план не вдався. Не тому, що мертвий О'Дейвен не міг більше бути в ролі посередника. Його розстріляли. Але вбити в багажнику… Ті добродії остерігались чинити подібні справи і мали на це підстави. Отже, справу переграли. Дорогого, вельмишановного О'Дейвена оголосили жертвою британського повітряного піратства. Своє співчуття засвідчили тим, що справили майже пишний похорон… Так, тепер нагадайте мені: вас там не було?

— Ні.

— А чому?

— Це залежало не від мене. На такі церемонії посилали. А мене не послали.

— Але ж фрейлейн Келлер послали. Хто?

— Беату теж ніхто не посилав. Їй дозволили діяти на власний розсуд.

— Гестапівці не побоювались?

— Навпаки. Вони навіть зацікавлені були в цьому. Очевидно, хотіли подивитись на її реакцію.

— Ясно. Її поведінка на кладовищі тоді — теж трохи незвична. Я не маю на увазі, що вона плакала й ледве трималася на ногах. Саме ледве трималася. Бо коли там хотіли забрати двох ірландців, співробітників О'Дейвена, їх пізніше розстріляли, вона помітно пожвавішала. Наче фурія, заступалася за обох, певна річ, безуспішно, але це аж ніяк не применшує її наміру. А коли подумати, за яких умов це відбувалося, в якому оточенні, з якого приводу, — то пояснити цього не можна тим, що в неї просто не витримали нерви. Я дотримуюсь думки, що тут певну роль відіграв відповідний комплекс якоїсь вини.

Гегеман захоплювався Шарфом. Інакше він зараз і не міг. Якщо до захоплення додавалося навіть трохи остраху, щоб не поступитися чимось перед своїм співрозмовником, то вдячність все одно переважала. Те, що Шарф сам знав, як використати цей випадок для своєї — для їхньої! — мети, викликало в нього щиру й глибоку повагу.

— Мене там не було, — повторив він, — але згідно з донесенням, яке я одержав, вона справді поводилась зухвало. — Трохи повагавшись, продовжував далі тоном, наче давав Шарфу пароль: — Зрештою, наскільки я пам'ятаю, це не призвело до якихось поганих наслідків для неї.

Пароль одразу ж підхоплено.

— Часті допити, про які ви говорили, теж не мали для неї поганих наслідків. Келлер залишилась на волі, і ніхто її не чіпав. Тут може бути два пояснення. Або її підозрювали у співпраці і підозра не підтвердилась, або її викликали в поліцію з інших причини: як свідка, як компетентну особу, так би мовити. Я більше схильний до другої версії. А ви, пане радник?

Шарф клав камінчик до камінчика. Нічого він не забував, заповнював кожну шпаринку. Гегеманові тільки й лишалося, що кивати або скромно й просто підтакувати. Проте це означало, що й брехати треба було просто і скромно, а цього радник міністерства не хотів.

— Оскільки містер О'Дейвен був арештований і засуджений до страти, а він користувався кодом, який обумовлюється характерними особливостями його рідної мови, а фрейлейн Келлер володіла цією мовою, то можна легко уявити, що саме її, або навіть винятково її, як знаючу людину, залучали до цієї роботи.

Та чи не надто обережний він, будуючи ці хитромудрі фрази? Шарф якось здивовано й підозріло глянув на Гегемана, наче хотів спитати: «Ви що, і досі не розумієте?» Гегеман завважив цей докірливий погляд. «Що ж, продовжуй, — подумав він. — За кілька хвилин матимеш відпущення своїх гріхів».

А Шарф, незважаючи на цей німий діалог, снував свою нитку далі.

— Мені здається, що така поведінка колег із Принц-Альбрехтштрассе, теж дечим зумовлена. Але чи логічно робити припущення, скажімо, що фрейлейн Келлер дала привід для арешту О'Дейвена? Не виключена ж така можливість?

Питання було задано розумно. Вони обидва знали, що насправді це не так. Ключ до викриття О'Дейвена знаходився поза будинком радіостанції. «Навіть якби я тоді передав далі свідчення того негідника й не поводився, мов недосвідчений хлопчисько, — подумав Гегеман, — то й тоді ми навряд чи розкусили б О'Дейвена. Його код був такий хитромудрий, що ми його самі ніколи не розшифрували б». Але зараз це вже не мало ніякого значення. Запитувалось, чи не виключена можливість… І він сказав:

— Фрейлейн Келлер відмінно володіла гаельською мовою. Вона часто звертала увагу на помилки в О'Дейвенових передачах.

— І доповідала про них вам.

— Так.

Відповідь була коротка, бо так воно й було. Але Шарф не повинен був цього знати, тому Гегеман прикинувся, що цей докір він узяв близько до серця.

— А ви, звичайно, передавали ці повідомлення далі.

— Звичайно.

Простота, безпосередність його відповіді справляла враження. До того ж Гегеман відповів так саме тому, бо тут не було небезпеки, що затремтить або зірветься голос. Однак