Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

— Наша дорога вітчизна, наш улюблений і обожнюваний монарх…

Добрих п'ять хвилин Богуславський виголошував патетичну патріотичну промову. Вахмістром ми його звали не лише за його кремезну постать, а й за відповідне, цілком гідне такого чину, поводження з своїми вихованцями. Крім того, справжній вахмістр жандармського ескадрону, що стояв у нашому місті, Кошевенко, був схожий на нього і лицем, і постаттю, немов його рідний брат, так само, як інспектор, був схожий на справжнього вахмістра в методах виховання своїх підлеглих. З нашого інспектора був рідкий, навіть на часи Кассо, держиморда. А втім, у цю хвилину він був навдивовижу лагідний і піднесений. Високим штилем і тоненьким, ніяк не відповідним до його величезної постаті, голоском він прокричав нам про божий промисел, про силу царя-богоносця.

Все це було нам дуже добре відомо. Академіст Богуславський мав нахил до літератури, і саме він був автором відомої кожному середньошкільникові брошури «Трехсотлетие дома Романовых». В рік святкування трьохсотліття[152] її роздавали по всіх гімназіях Російської імперії всім учням. Ми — учні гімназії, де інспекторував сам автор, — повинні були вивчати прокляту брошуру напам'ять і назубок.

Після патетичного і досить абстрактного вірнопідданчого вступу Богуславський виклав нарешті і мету своєї появи. Війна почалася, бої точилися вже на прикордонні, наше доблесне військо розпочало переможний наступ, але й перемоги на війні не даються дурно. Шлях перемог теж встилається трупами і тілами ранених. Держава, проте, ще не встигла приготуватися до війни, яку їй так нагло і зухвало накинув її підлий ворог, шваб. Тому зараз вона жде якнайширшої допомоги від самого населення, сповненого найвищих вірнопідданчих почуттів та найгарячішого патріотичного ентузіазму. Сьогодні, не пізніш як через три-чотири години, мають прибути до нашого міста ешелони з першими пораненими. Ціле місто вже встало на ноги. Громадські комітети вже організують зустріч дорогих героїв — готують харчі, білизну тощо. Потрібні лише руки, які нагодують нещасних страдників, допоможуть від зворушеного і вдячного населення. Бути цими руками від імені міських комітетів інспектор пропонував саме нам, гімназистам старших класів.

— Ура-а-а! — гримнули ми у відповідь, так що шибки у вікнах забряжчали. Коротким знаком вказівного пальця — це був його звичайний жест — інспектор спинив наш ентузіазм.

— Отже, господа, всі, хто воліє послужити царю і отечеству, — а хто не воліє (інспектор стенув плечима), того ми неволити не будемо, — через три години мусять прибути до комендатури військової рампи.

З милою посмішкою інспектор повернувся до Ельфріди Карлівни.

— Я сподіваюся, дорога Ельфрідо Карлівно, що ви встигнете за ці три години відпустити всіх ваших «клієнтів»?..

Ельфріда Карлівна невдоволено знизала плечима і розвела руками. Пропустити за три години тридцять чоловік, які протягом цього року, та й всіх попередніх років, нічого не робили з німецької мови, — це, звичайно, недостатньо. Але якщо гер інспектор того вимагає… Ельфріда Карлівна запнулася. Вона погано знала російську мову і, не дібравши потрібного слова, переходила завжди на німецьку. Так зробила вона й цього разу. Про свою згоду зробити так, як інспектор того вимагає, вона заявила вже по-німецькому.

— Не інспектор, — нетерпляче перебив Богуславський, — а інтереси нашої дорогої вітчизни!

По класу поміж учнів пройшов тихий, ледь-ледь чутний шелест. В інспекторовій мові тепер уже цілком виразно бриніла нотка виклику до його колеги, вчительки німецької мови. В чому ж річ? Ми нічого не розуміли.

— Крім того, — тоненький, писклявий голосок інспектора на цей раз бадьорився зовсім недвозначно, — крім того, я гадаю, що висловлювання німецькою мовою ви могли б залишити виключно для годин вашої лекції, в межах програм, затверджених міністерством народної освіти. Я гадаю, дорога Ельфрідо Карлівно, що ви вправитеся покінчити з усіма за годину-півтори. В такий, знаєте, час, як ми переживаємо… А ви чого тут стоїте? — побачив він раптом бліде воскове Макарове обличчя. — Ви екзаменуєтеся? Вже скінчили? Можете сісти.

Кивнувши головою, Богуславський тоненько кашлянув і виплив геть.

Тепер ми мали індульгенцію на всі невивчені німецькі деклінації та кон'югації принаймні до дня закінчення війни. Вже ніхто з нас ніколи не знатиме німецької мови.

А втім, війна і, зокрема, ешелони з першими раненими полегшили іспити не лише з німецької мови. Богуславський обійшов також інші класи і скрізь запропонував покінчити з іспитами протягом години. Залишених за неуспішність на другий рік майже не було. Навіть ті п'ятеро, яких встигла проекзаменувати і провалити Ельфріда Карлівна, були пізніш амністовані педагогічною радою і переведені до слідуючого класу.

Веселою оравою видерлися ми через годину з гімназичних класів і коридорів на широку й вільну вулицю. Сербин і Макар склали німецьку передержку. Жайворонок і Зілов — латинську. Кульчицький — з математики. Воропаєв, Теменко і Кашин — і з латині, і з математики. Все це було радісно і несподівано.

Майже повним складом нашої команди, на чолі з самим капітаном Репетюком, ми рушили на «банкет до Банке». Разом з нами туди ж сунули й інші групи ощасливлених гімназистів.

Кондитерська Банке була нашим улюбленим пристановищем. По-перше, це було єдине прилюдне місце, куди дозволялося заходити гімназистам, — до ресторанів, пивниць абощо вхід нам був абсолютно заборонений.

По-друге, всі ці ласощі в кондитерській Елізи Францівни Банке були справді надзвичайно смачні. Вона