Читати книгу - "Сміливий чунг"

Не розуміючи, чому так сталося, чому припинився протяг, чунги мимоволі підвели очі до щілини в скелі. Але там уже не було ніякого просвіту — щілина зникла. Зрадівши, що більше не чути жахливого виття і що на них не дме холодний вітер, вони заспокоїлись, вільно зітхнули й стали чекати, коли утихне буря.

На решті буря втихла. Голодні й змучені, чунги повискакували з печери й кинулися до найближчих дерев і кущів. Землю вже огортали сутінки, й вони не насмілились відійти від печери, вдовольняючись пагінцями га-лі та корінням о-ра. Брунатна пома знайшла кілька перезрілих плодів, що звисали з напівоголених віт невисокого дерева, збила їх довгою ломакою, але не з’їла сама й не дозволила з’їсти їх іншим дорослим чунгам, а віддала близнятам.

Блукаючи навколо печери, чунги зійшли на скелю над нею. Велетенське, повалене бурею дерево з дуплом усередині тепер лежало на самій щілині. Падаючи, воно згорнуло в щілину багато дрібних камінців та хмизу і, коли б чунги раніше не бачили цієї щілини, вони б не знали, що вона взагалі там була. Величезне дерево і хмиз зовсім затулили її.

Сміливий і Голобедрий, а також Молода пома одразу зрозуміли, що сталося і чому в печері вже не дме. Сміливий і Брунатна пома згадали, як колись, під час утечі з півночі на південь, вони складали в купи каміння для захисту не тільки від зажерливих звірів, а й від холодного північного вітру. Оглядаючи затулену щілину, вони здогадались, що коли б буря не повалила дерева і воно не впало на щілину, печеру й досі продимав би різкий, холодний вітер.

Після бурі знову випогодилося. Небо лишалося ясним і чистим багато днів, і біле світило гріло з ранку до самого вечора. Правда, проміння його було вже не таким гарячим, як колись, зате з яким задоволенням чунги сідали на осонні, як солодко муркотали від його тепла!..

А листя все опадало. Від засухи трава зовсім пожовкла й висохла. Не було більше ні м’ясистих плодів на деревах, ні соковитих пагінців, і чунги знову почали викопувати коріння та цибулини. Тепер вони їли все, що можна було знайти, проте найситнішим для них лишалось м’ясо. Тому вони знову вдалися до попередніх хитрощів. Сміливий і Голобедрий навчились тихенько знаходити лігва тварин; решта чунгів оточували лігво, здіймали страшенний рев, і коли злякана тварина вискакувала звідти, вбивали її. Так одного разу вони вбили грі, спіймали і його малят, які були в лігві, і тоді багато сімей чунгів зібралися разом і поїли їх.

Однак, незважаючи на меншу кількість їжі, чунги не зважувалися піти з своїх печер. Ночі ставали дедалі холоднішими, а в печерах було тепло, сухо й затишно, і вони щовечора поверталися до них ночувати. Правда, інколи чунги наштовхувалися на мо-ка чи вига, які залазили в печеру ще завидна. Але чунги навчилися вбивати цих тварин так швидко, що дуже рідко траплялося, щоб хтось з них потерпів у такій сутичці.

Група Сміливого теж залишилася в своїй печері. Всередині її не дуло, не чути було моторошного виття вітру крізь щілину. Понаїдавшись, чунги сідали над печерою й грілись, а малята тимчасом бавились. Старе дерево, що впало на щілину, всередині було зовсім порожнє, і двоє близнят дуже любили залазити в дупло. Під потрісканою корою був тонкий шар деревини, по якому від коріння угору текли соки, живлячи ще живе, але дуже викривлене, потрощене бурею гілля. З часом однак ця деревина висохла. Маленькі чунги-близнята, які за прикладом дорослих теж носили камені та ломаки і вчилися викопувати ними цибулини й коріння, бавлячись, стукали по дереві й здирали з нього кору. Для них це була не тільки забава, а й задоволення, бо й вони таким чином щось робили. Крім того, дуплясте дерево, по якому вони вдаряли камінцями, давало цікавий і приємний звук: «Кух, кух, кух!»

— Кух-кух-кух! — повторювали маленькі чунги, весело повискуючи.

Осоння над печерою та дуплясте дерево стали улюбленим місцем їхніх забав, і як тільки починався день і дорослі чунги виходили з печери, близнята вже бігли до дерева.

Коли ж котрийсь із них захоплювався чимось іншим, другий квапив його:

— Кух-кух-кух!

Той одразу ж розумів його і також вигукував:

— Кух-кух-кух!

Засуха тривала. Листя опало і з тих небагатьох дерев і кущів, що ще трохи зеленіли, а трава зовсім вигоріла. Деякі кущі почали всихати при самому корені.

Травоїдні тварини вже не мали чого їсти, і чимало з них подалися в інші місця. Слідом за ними рушили й хижаки, бо їм також не було вже чого їсти.

Для чунгів головною поживою знову стали корені та цибулини, і за цей час вони добре навчилися викопувати їх з землі. Навчилися чунги й вибирати довгі та гострі камені, які було б зручніше тримати.

Одного разу Голобедрий знайшов дуже блискучий камінь. Блиск цього каменя, як і все нове, що потрапляло йому на очі, вразив Голобедрого й зацікавив, і він почав вертіти його між пальцями, розглядати й здивовано бурмотіти. Камінь був невеликий, але значно важчий і холодніший за інші такого ж розміру. Тримати камінь було не дуже зручно, але його незвичайний блиск так сподобався Голобедрому, що він не кинув його, а став підкопувати ним коріння о-ра. Земля навколо куща була кам’яниста, суха і тверда, а поміж висхлою травою траплялося багато твердих червонуватих камінців. Голобедрий ненароком вдарив об один такий камінь своїм блискучим каменем, і від удару раптом посипався цілий рій іскор. Вони бризнули у всі боки і зникли так само раптово, як і з явилися.

Від несподіванки Голобедрий злякано відскочив назад, заричав і впустив камінь. Звідки взялися ці