Читати книгу - "Остання орбіта"

Ганімед, навпаки, виглядав надзвичайно дієвим, навіть заклопотаним. Він часто нахилявся долі, мацав землю й каміння, черпаючи для себе інформацію, і його бурмотіння весь час чулося в Янковім шоломофоні.

— Що там в тебе, старий? — нарешті спитав Янко.

— Р-10 пройшов тут три години тому. Швидкість чотири кілометри на годину.

Янко вже давно перестав дивуватися зі здатності Ганімеда помічати й аналізувати факти. Але зараз скептично, навіть з деяким злорадством подумав: «Хоч раз ти помилився, механічна душа!»

Ганімед не помилився. Коли Сонце почало вже ховатися за далекими вершинами гірського хребта, на одній з терас на різнобарвному тлі вечірнього неба Янко помітив темну постать. Це міг бути лише… робот. Янко покліпав очима. Привид не зник. Він існував наяву, точна копія Ганімеда.

— Борисе, Борисе! — захриплим голосом заговорив Янко. — Я, здається, божеволію.

— До ночі буду, чекай мене. Можливо, це небезпечно.

— Небезпеки не бачу, — втрутився у розмову людей Ганімед.

— Чуєш? — нервово засміявся Янко. — Повертайся. А тепер бувай, хочу подивитися, поки не стемніло.

Зблизька робот був схожий на Ганімеда ще більше. Янко аж розізлився. Він вирішив, що це їм хтось навмисно наготував різних загадок, щоб перевірити, чи здатні вони орієнтуватися і розгадувати таємниці. Він підійшов до робота і наказав:

— Йди за мною!

Робот здригався, у його телеочах спалахували вогники. Він був діючий, Янко це бачив, але зостався глухим до сигналу людини. Одне з двох: або щось зіпсувалося в ньому, або він не розумів.

— Перевір, Ганімеде! — Янко відійшов убік.

Ганімеж зробив крок до свого побратима. Чужинець, наче боронячись, виставив уперед руки. Ганімед, наткнувшись на перешкоду, спинився.

Тим часом усе наколо залила ніч, темна і густа, непідвладна навіть яскравим зіркам. За три кроки не було нічого видно. А чужий робот і далі не дозволяв підійти до себе. Янко не знав, що робити.

— Не стерегти ж його до світанку, — сказав Борис, довідавшись про це. — Поставте вішку з пеленгатором і йдіть додому.

— Розігрують нас, — всміхнувся Борис, коли вони зустрілися з Янком на станції.

— Дуже вже недоречно, — задумливо зауважив Янко.

Ображені космонавти послали на Землю телеграму. Відповідь отримали під ранок. Земля їх не розуміла і запитувала, чи здорові вони.

— Що скажеш? — стурбований Янко спинився перед Борисом.

— Може, послати цього клятого робота до його творців і зайнятися справами? Нам не так багато лишилося бути тут.

— Далебі, вірно, — згодився Янко, — цікаво тільки, звідкіля він узявся?

— Приведи сюди, тоді довідаєшся, — пересмикнув плечима Борис.

Сигнали пеленгатора раз-по-раз відбивали такти в динаміку. Янко одягнувся, покликав Ганімеда і, вже виходячи, поглянув на стрілки координатора. Вони показували, що вішка знаходилася вже в іншому місці.

— З ногами вона, чи що? — здивувався Янко.

На терасі не було ні робота, ані вішки.

— Де вони? — Янко безпорадно роззирнувся.

— Сліди ведуть у гори, — підказав Ганімед, за якимись лише йому відомими ознаками визначивши напрямок, в якому зник чужий робот.

— Ходімо навздогін, — сказав Янко.

— Я з тобою, — повідомив йому по рації Борис.

Минали години, Ганімед усе вів і вів людей. Нарешті вони потрапили в скелясті скупчення, подібні до міфічного лабіринту, з якого людині ніколи не вибратися. Коли люди стомилися, Ганімед, ніби здогадавшись про їх страждання, пірнув під кам’яну арку і вийшов у вузьку долину. Праворуч вона тягнулася кудись в далечінь, пряма, мов вектор. А ліворуч вихід з неї закривала невисока, гостроверха гора. Ганімед повернув ліворуч, зробив декілька кроків і спинився, задерши круглу пластикову голову. Люди так само задерли голови.

Вершина гори нагадувала достиглу соснову шишку, з якої ось-ось висиплеться бурштинове насіння.

— Борисе! — Янко схопив товариша за плече.

Кам’яні пелюстки шишки ворухнулися, і з-під них на самому вершку зблиснуло скло.

— Об’єктив фотоапарата?! — Янко міцніше стиснув плече Бориса.

Об’єктив з хвилину подивився на них і знову сховався.

— Нас помітили, — голос Бориса тремтів від хвилювання, — чуєш, помітили!

— Хто?

— І ти ще питаєш? Тут, вочевидь, ховаються пришельці з чужого світу.

— Навіщо їм ховатися? — не згодився Янко з товаришем.

— Це ж дуже просто. Вони не знають наших намірів.

— Власне що просто. Це мені й не подобається. — Янко подумав трохи і закрокував вузьким проходом, який вився поміж базальтових нагромаджень.

Але не встиг він пройти й десяти метрів, як почувся гул звідкись з глибини планети. Янко на мить завмер, прислухаючись, потім уперто хитнув головою і закрокував далі. Гул посилився. Від нього дрижали навколишні гори.

— Вернися! — крикнув Борис.

Янко не встиг відповісти, як Ганімед перепинив йому шлях.

— Людині не можна, — без емоцій промовив він.

Від несподіванки Янко відступив. Гул поменшав.

Захисні установки, які погрозливо реагували на появу в полі їх дії людини, робота пропустили безперешкодно.

Ганімед повернувся через годину. Космонавти відразу проявили плівку і серед скель, у затіненому кутку, почали проглядати її.

Ганімед попрацював сумлінно, проте це була сумлінність машини, а не людини. Він фотографував усе, що бачив, і тому вилучити з важливого неістотне було важко. Кам’яний хаос раптом змінився просторою залою. Не встигли люди її роздивитися, як на екрані з’явилися двері. Потім екран посвітлів, і обриси вже знайомої зали відобразилися на всю його ширину. Цього разу Ганімед зорієнтувався добре. Зображення почало рости, і космонавти побачили, що перед ними пульт.

— А може, в нього інше призначення? — засумнівався Янко.

— Шкала, циферблати, індикатори.