Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

Одного разу Ріплі Дживанс поїхав на ранчо Два В'язи, щоб дізнатися, чи не прибилися туди заблукалі однорічні телята з його пасовища. Ковбой затримався на ранчо; коли він на зворотному шляху дістався переправи Білого Коня на річці Нуесес, сонце саме ховалося за обрієм. Переправу від табору відділяло шістнадцять миль, а від ранчо Еспіноза — дванадцять. Дживанс почувався стомленим і вирішив заночувати біля річки.

Біля переправи річка утворювала красиве плесо. Береги густо поросли високими деревами, під якими примостилися кущі. За п'ятдесят кроків од берега розкинулася лука, поросла густою травою — то була

ідеальна вечеря для коня і найкраще ліжко для вершника. Дживанс прив'язав коня і розстелив на землі попону, сів, обіпершись спиною об дерево, і запалив цигарку. Раптом із непролазних хащ над річкою почулося моторошне, люте завивання. Кінь затанцював на прив'язі й перелякано форкнув. Дживанс не кинув курити, але неквапливо потягнувся по відстебнуту кобуру, що лежала неподалік у траві, та прокрутив барабан револьвера. Величезна щука-трав'янка плюснула посеред водного плеса. Маленький зайчик-русак вискочив із-за кущика і сів, кумедно рухаючи вусиками, просто навпроти Дживанса. Кінь мирно пощипував траву.

Коли кугуар виводить арії біля річки на заході сонця, самотньому мандрівнику не варто втрачати пильності. Зміст пісні може полягати в тому, що останнім часом хижак з'їв недостатньо телят і смачненьких ягнят і має кровожерливе бажання поближче познайомитися з подорожнім.

У траві лежала порожня бляшанка з-під консервованих фруктів, залишена попереднім пожильцем природного готелю. Її вигляд змусив Дживанса радісно хрюкнути. У кишені притороченого до сідла плаща завалялася жменька чи дві меленої кави. Гаряча кава і цигарки! Верх блаженства для ковбоя.

За дві хвилини у напівтемряві весело поблимувало невелике вогнище. Дживанс із бляшанкою в руках попрямував по воду. Зліва, кроків за п'ятнадцять від берега, серед кущів він побачив коня з жіночим сідлом.

Повіддя волочилося по землі. Біля води навколішках стояла Джозефа О'Доннел. Дівчина щойно пила воду, а зараз бавилася, пропускаючи пісок крізь пальці. Праворуч від Джозефи, за якихось десять кроків, Дживанс помітив кугуара. Той припав до землі, вдало замаскувавшись у заростях секісти. Бурштинові очі хижака горіли голодним вогнем, на відстані двох метрів од них дрижав кінчик хвоста. Велетенська кішка погойдувалася, як усі представники її породи перед стрибком.

Дживанс зробив, що міг. Його шестизарядний револьвер лежав на траві за тридцять п'ять кроків. Чоловік голосно закричав і кинувся між кугуаром і королівною.

«Прочуханка», як потім назвав її Дживанс, вийшла короткою і трохи дивною. Коли Дживанс опинився на лінії вогню, то встиг помітити лише нечітку тінь у польоті й почути приглушений звук пострілів. Сотня кугуарових фунтів звалилася ковбою на голову, своєю вагою притиснувши його до землі. Він пригадує, що кричав: «Відпусти мене, мерщій, граймо за правилами!» Потім він як черв'як виповз із-під кугуара з повним ротом трави і бруду і синцем на потилиці, яка в падінні «привіталася» з коренем водяної планери. Кугуар лежав нерухомо. Дживанс, почуваючись ображеним і підозрюючи підступ, пригрозив тварині кулаком, прокричавши: «Я тебе на порошок зітру, якщо…» — і нарешті опанував себе.

Джозефа стояла на місці, тихо перезаряджаючи револьвер тридцять восьмого калібру зі срібною рукояткою. Мішень виявилася не з важких. У голову кугуара поцілити набагато легше, ніж у томатну бляшанку, яку розкручують на мотузці. У чорних очах і на вустах дівчини сяяла зухвала, провокуюча посмішка, яка зводила чоловіка з глузду. Невдалий лицар-рятівник ладен був від сорому провалитися під землю. Такий шанс, один на тисячу, і він його проґавив, віддав Мому[69], а не Амуру! Понад усякий сумнів, сатири у лісі хапалися за животи у нападі невтримного беззвучного сміху. Замість драми ковбой зіграв у водевілі під назвою «Сеньйор Дживанс перемагає набитого ватою кугуара».

— Це ви, містере Дживанс? — запитала Джозефа спокійним солодким контральто. — Ви замалим не злякали мою мішень своїм верещанням. Сподіваюся, під час падіння ви не забили голови?

— Ні, що ви, — тихо відповів Дживанс, — мені не боляче.

Зі збентеженим виглядом ковбой витягнув із-під мертвого кугуара свого найкращого капелюха. Той зіжмакався і сплющився у найкращих традиціях комедії. Дживанс став навколішки і ласкаво погладив страшну голову мертвого кугуара, паща якого й досі була розтулена.

— Бідолашний Біллі! — зронив він сумно.

— Що ви сказали? — різко запитала Джозефа.

— Ну, звичайно, ви були не в курсі, міс Джозефа, — відповів Дживанс із виглядом людини, в якій лицарство бере гору над сумом. — Я вас не звинувачую. Я намагався його врятувати, але не встиг вас вчасно попередити.

— Врятувати кого?

— Старого Білла. Я цілий день шукав його. Бачте, це наш табірний улюбленець. Живе у нас два роки. Сердешний добрий старий, в житті не скривдив навіть кролика. Як мені розповісти хлопцям про таку втрату? Але ви не могли знати, що Біллі просто хотів із вами погратися!

Джозефа пильно і твердо подивилася Дживансу просто у вічі. Ріплі успішно пройшов випробування. Він задумливо стояв, граючись русявими кучерями. Його очі світилися печаллю, не без ледь помітного відтінку докору. Вродливі риси вкрила пелена непідробного горя. Джозефа завагалася.

— А що ваш «улюбленець» робив біля переправи Білого Коня? — навела вона останній аргумент. — Поблизу немає жодного ковбойського табору.

— Старий негідник втік із табору ще вчора, — не розгубився Дживанс. — Я дивуюсь, як він не помер зі страху, побачивши койотів. Бачте, Джим Вебстер, кінний загінник, на тому тижні приволік у табір маленьке цуценя-тер'єра. Собача перетворило життя Білла на справжнісіньке пекло — не давало йому проходу, ганялося за ним, годинами гризло його задні лапи. Щоночі Білл крадькома залізав під ковдру до когось із хлопців, щоб заховатися від цуценяти. Гадаю,