Читати книгу - "З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни, Віталій Масловський"

Як бачимо, ситуація склалась тут не на користь ОУН-УПА. Їх збройні формування могли активізувати свої дії лише на півдні Волинської і Рівненської областей, в районах Володимира-Волинського, Горохова, Дубно, Рівного і Костополя. Особливо значна концентрація бандерівських загонів була в районах Костополя і Рівного, центра «рейхскомісаріату України», розвідувальних служб, служб СС, служб «Р» («Росія»). На початку 1944 р. тут діяло 50 мобільних загонів ОУН-УПА, які працювали у тісній взаємодії з гітлерівцями.

Що ж до Галичини (Дрогобицька, Львівська, Станіславська нині Івано-Франківська і Тернопільська області), то її територія мала найбільшу концентрацію націоналістичних збройних формувань. Тут розташовувались головні бази, осередки підготовки кадрів і пункти постачання («Чорний ліс» у Прикарпатті, район в чотирикутнику Рогатин — Бережани — Бубач — Калуш). Із донесень служб МВС — МДБ початку 1945 р. відомо, що тільки в районі Станіслава було 35 «уражених бандитизмом» сіл.

Після катастрофи «непобідних» армій Гітлера під Сталінградом фронт швидко відкочувався на захід і наближався до Західної України. В стані ОУН-УПА почалася деморалізація, а затим й організаційний розклад. Спочатку все виявлялось у вигляді «ревізіоністських» рішень III-го «великого» збору ОУН-б влітку 1943 р., а затим набрало масового характеру.

Влітку і восени 1943 р. бандерівська ОУН силою організованих формувань своєї УПА ліквідовує УПА — «Поліську Січ» «Тараса Бульби»-Боровця, кілька загонів мельниківців у південних районах Волині. Передбачаючи закономірний процес демократизації і розкладу, керівники ОУН-бандерівців стали на шлях кривавої ліквідації багатьох учасників своїх формувань.

18 лютого 1944 р. старшини формувань УПА на півдні Рівенщини провели в селі Козин Червоноармійського району спеціальну нараду, на якій було вирішено: «Всіх, хто вагається, чи піддається агітації совітів — розстрілювати на місці». 325

Ця злочинна акція самоліквідації досягла кульмінації з виникненням НВРО. Після визволення Радянською Армією ряду районів західних областей України окремі націоналістичні керівники Рівненської, Волинської і північних районів Тернопільської областей (отже етнічних територій Волині), добре розуміючи, що кривава пособниця гітлерівців бандерівська ОУН заслужила ненависть трудящих, вирішили пристосуватися до нових умов. Вони зрікалися назви «ОУН», прагнучи зробити її більш «моральною». Створена ними так звана НВРО — Народно-визвольна революційна організація, незважаючи на гучну назву, була такою ж чужою трудящим, як і ОУН. «Народно-визвольна революційна організація, — вказувалось у «Статуті НВРО», — дружно співпрацює з існуючими імперіалістичними організаціями інших народів в цілях конденсації боротьби…». 326

На жаль, про цю організацію досить мало відомостей. Невідомі і її організатори. Націоналістичні автори всіляко замовчують про її існування та подальшу долю.

І хоч організатори НВРО аж ніяк не відмовлялися від антирадянської боротьби, бандерівська ОУН розправилась з «розкольниками» швидко і жорстоко. З метою проведення акції ліквідації «ненадійних», керівники ОУН-(б) в листопаді 1944 р. видали таке розпорядження:

Керівники націоналістичних формувань руками служби безпеки знищили багато своїх учасників. Так поблизу села Тинне на Рівенщині бандерівці задушили 37 чоловік, запідозрених у бажанні покинути схрони.

В Торчинському районі на Волині було знайдено вирок суду ОУН про розстріл районного коменданта Локачівського району Куліша («Білого»), кущового керівника ОУН Бойка («Рога»). Керівник СБ крайового проводу «Смок», запідозривши, що його боївка зневірилась і схильна покинути зброю, перестріляв усіх їх учасників. Особливо лютувала в час подібних акцій служба безпеки.

На початку 1944 р. збунтувався один із куренів УПА в районі Кременця Тернопільської області. Насильно мобілізовані селяни, усвідомлюючи нікчемність боротьби, вимагали відпустити їх допомогу. Керівники вдалися до погроз. Але вони нічого не могли вдіяти — курінь розбігся. Тільки за період з лютого 1944 року в радянські органи з повинною з'явилося близько 13 тисяч учасників ОУН-УПА… 328

Атмосферу тривоги і розгубленості, яка охопила як рядових учасників націоналістичних формувань, так і їх провідників, кривава авантюра яких потерпіла зловісний крах, передає лист політичного референта «Тараса» з Тернопільської області: «Більша частина членів не стоїть на висоті своїх завдань. До організаційної роботи ставляться дуже пасивно і критично. Свої обов'язки виконують недбало або ж зовсім не виконують. Так робить більшість членів. До цієї більшості треба зачислити всіх тих, хто насильно втягнений в організацію». 329 Такий, як бачимо, фінал цієї злочинної затії.

ЖЕРТВИ ОУН-УПА

Яка кількість жертв ОУН-УПА

Відповідати на це запитання надзвичайно важко. І з багатьох причин.

По-перше, тому, що націоналістичні центри й окремі підрозділи ОУН-УПА хоч і вели певний облік своїх диверсійно-терористичних акцій, але публічно про них не заявляли ні тоді, ні тим більше сьогодні, ні в спеціальних документах (звітах), ні в пресі та в своїх численних «дослідженнях» так званої «націоналістично-визвольної боротьби». Багатотомне видання «Літопису УПА» містить, в основному, «спомини» учасників «національно-визвольних змагань» та різноманітні пропагандистські матеріали, зрідка «хроніку» акцій, а вже згадуване вище «дослідження» «Українська повстанська армія» П. Мірчука, «УПА» М. Лебедя, «Історія українського війська» Л. Шанковського та інші націоналістичні видання подають лише окремі факти «героїки» ОУН-УПА, де гинули лише червоні партизани та «енкаведисти». Ліквідація ж «на сухо» чи «на мокро» сільських активістів («сексотів») чи селян та представників сільскої інтелігенції, які відмовлялись їм служити, ними абсолютно не фіксувалась, а якщо і фіксувалась, то ретельно приховувалась і приховується.

По-друге, радянські (державні і громадські) установи, у тому числі органи НКВС та НКДБ, вели лише епізодичний облік терористично-диверсійних акцій ОУН-УПА та їх наслідків в окремих районах та в окремих періодах. Та й велася така робота сумбурно, непослідовно, неграмотно, а то й фальшиво. Ідеологи від КПРС і Компартії України вважали такі факти «епізодами» і всіляко намагалися видимість, мов би нічого не сталося. Тому зведення по районах, областях і в цілому по Україні відсутні, як і відсутній облік тих збитків і жертв, які понесли Радянський Союз і Радянська Україна в роки минулої війни. Правда, окремі спроби таких підрахунків велися, зокрема органами МВС, але доволі примітивно і приблизно. В останній час, формуючи відповідно пам'ятні випуски «Книги Пам'яті» (до 50-річчя Перемоги над фашизмом), зібрано доволі великі матеріали в усіх областях України. Однак ці матеріали, в основному, акумулюють факти воєнного періоду. Повоєнні ж події заторкані лише частково. Вибіркові ж інформації про жертви бандерівщини у Львівській області, зокрема, друкувалися в газеті «Вільна Україна» під рубрикою «Криваві сліди оунівців». На жаль, такі публікації не отримали продовження. Аналогічні публікації мали місце і в газетах інших областей Західної України. Що ж до «Книг Пам'яті», то з ними ще