Читати книгу - "З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни, Віталій Масловський"

По-третє, відповісти на поставлене запитання надзвичайно важко з точки зору етично-психологічної, бо спогади (а тим більше реальний облік жертв бандерівщини, з реальними прізвищами і реальними ситуаціями) про те не так далеке криваве місиво травмує нинішнє покоління, самих страждальців, їх дітей і онуків.

По-четверте, такий облік жертв націоналістичного розбою в Західній Україні (а тим більше в Галичині) сьогодні просто неможливий, бо не тільки відроджені організації неодонцовців та необандерівців чинять такому процесу різні перешкоди, але й погрожують тим, хто постраждав від націоналістичного бандитизму. Їм сприяють місцеві органи влади, які тепер пересічно в руках тих же націоналів — від націонал-«демократів» до націонал-фашистів.

Однак відповісти на це запитання доведеться, і розпочнемо відповідь з часів початку війни і тимчасової німецько-фашистської окупації Західної України.

Перші дні війни стали для багатьох націоналістів часом величезного політичного піднесення й ейфорії. «Нарешті, — гукали вони, — настала наша година. Наші сни, наші мрії стали дійсністю. Це наше воскресіння!.. На багнетах німецьких збройних сил несеться воля довгождана… Прийшла хвилина, в якій мусимо собі сказати: тепер, або ніколи!» (Газ. «Краківські вісті». 1941. 23 червня. 9 липня.)

Тепер добре відомо, що націоналістичні формування в краї і за кордоном за наказом гітлерівського Абверу готували на початку війни збройне повстання націоналістів усіх відтінків у Західній Україні. Але його організувати не вдалося. Проте у багатьох місцях, особливо в Галичині, окремі підрозділи збройного підпілля ОУН-бандерівців пострілювали в спини відступаючим червоноармійцям, серед яких було багато українців. І падали вбиті і поранені.

Однак «тріумфальні арки» з написами «Слава Україні! Великій Німеччині!» і «гідна» зустріч гітлерівцям була влаштована у багатьох містах і селах. Водночас почалася дика розправа над активістами Радянської влади і тими «совєтами», які не встигли мобілізуватись у ряди Червоної Армії чи евакуюватись на схід. «Прихід німецьких орд, — згадував колишній активний член ОУН-б. Стецишин, — зустріли ми, як було наказано. Місцеві куркулі піднесли на вишитому рушнику хліб та сіль, німецький капітан сказав «гут, гут» — й організована націоналістична машина спрацювала. Буквально з першої хвилини почалося полювання на людей, які були в «чорному списку»… Вже на другий день почав функціонувати повітовий провід ОУН… Підвали бандерівської поліції були заповнені селянами. Арештованих жорстоко катували…» 330 Ось як «зустрічали» солдатів Гітлера оунівцї в ряді сіл Львівщини. В перші дні війни вони по-звірячому закатували 23 селян в селі Селиське Винниківського району, 23 селян села Семирівка Краковецького району. В селі Суходол Бібрського району вони замордували голову сільської Ради Репета, відрізали йому вуха, ніс, викололи очі і в такому вигляді водили по селу. Вбили також секретаря сільського виконкому Лабаса. В селі Чехи Пониковецького району вони замордували 20 активістів, влаштували «урочистості» після завершення кривавої акції. В селах Гаї і Глуховичі Красненського району бандерівці розстріляли 50 червоноармійців і сокирами порубали сільських активістів. Голову місцевого колгоспу Г. А. Кметя водили по селу з червоним прапором, затим викололи очі і порубали тіло на шматки. 331 І так в кожному селі, місті і містечку Західної України.

За неповними даними в перші дні німецько-фашистської окупації оунівці (чи з їх безпосередньою допомогою) було винищено в західних областях України понад 40 тисяч чоловік.

Про страхітливу обстановку терору перших днів окупації писали мельниківці, викриваючи своїх політичних суперників із тої ж ОУН:

Важко осягнути величезну кількість жертв часів минулої війни, бо справа тут не тільки в тотальній жорстокості гітлерівського окупаційного режиму. Чимало поляків та українців Галичини та Волині загинули і в час так званої «українсько-польської війни», яка бурхливо розпочалася ранньою весною 1943 р. Польський дослідник Рішард Тожецкі в книзі «Kwestia Ukrainska w polityce III Rzeszy (1933–1945)» вважає, що криваву акцію проти польського населення на Волині розпочали українські націоналісти угруповання «Тараса Бульби»-Боровця. Перші, хоча й епізодичні, акції мали місце ще в 1942 р. Однак весною 1943 р. ті криваві побоїща набрали масового характеру і нечуваної жорстокості». 333

Українські ж націоналісти або абсолютно замовчують ці трагічні події, або ж одностайно вважають, що «українсько-польську війну» розпочали польські шовіністи (спеціально створені «пляцуфки»), інспіровані і натхненні лондонським еміграційним урядом Польщі, ще в 1942 р. в українських та змішаних селах на Холмщині (Західна Волинь). В той же час додають, що війна з боку «українців» була звичайною помстою полякам за їх тривале поневолення українських земель та знущання над українським населенням.

Рішард Тожецкі зазначає, що результатами війни стало винищення на Волині близько 40 тисяч поляків. Якщо криваву різню розпочали бульбівці, то продовжили і довершили її бандерівці. Не обійшлося тут і без провокацій. «На послугах націоналістичної партизанки (тобто УПА бандерівців — В.М.), — зазначає Рішард Тожецкі, — перебувало на терені понад 200 осередків української поліції, тобто 12 тисяч осіб… В березні 1943 р. на бік ОУН-б перейшло понад 5 тисяч українських поліціантів». 334 Автор вказує і на гасло націоналістичних бойовиків: «Покінчили з жидами, тепер те саме зробимо з поляками!». В той же час гітлерівці замінили опустілі осередки українських поліцаїв поляками. Це, мовляв, і послужило привідом для українських націоналістів до масового винищення польського.

Водночас, підкреслює автор, упівці вимордували й українців, які симпатизували комуністам і полякам.

Я особисто пам'ятаю початок літа 1943 року, коли в нашому досить мирному селі, розташованому в кількох кілометрах від Ковеля, бандерівська зграя за одну тільки ніч вимордовувала 18 жителів. Юлію Божук залишили живою, щоб бачила смерть своєї дочки й чоловіка. Ще й тепер мати зберігає сорочку замордованої дочки з шістнадцятьма дірками (перед тортурами садисти запитали скільки дівчині років) від бандитських ножів. Подібні акції не поодинокі.

Рішард Тожецкі зауважує, що число жертв було б значно більшим, коли б не організація самооборони і не допомога радянських і польських партизанів на Волині. Інша справа в Східній Галичині, де українські націоналісти в другій половині 1943 р. розпочали масову (і цілком безборонну) акцію по винищенню польського населення. Тому-то до середини 1944 року тільки в кількох районах Львівщини націоналісти знищили 70 тисяч поляків. Відомий пронімецьки настроєний польський політик Владислав Студніцкі, зокрема, в час аудієнції в губернатора дистрикту Галичина группенфюрера СС Вехтера поставив питання про те, що українські націоналісти вимордовували в Галичині близько 200 тисяч поляків.

Тут же Рішард Тожецкі вказує на причини