Читати книгу - "Хлопці з карного розшуку, Ігор Дмитрович Скорін"

Але Сашкові чомусь не схотілося нав'язувати Лисіна Дормидонтівні, й він стенув плечима: знайдеш, мовляв, чого там.

Гірко було залишати місто, до якого звик, товаришів по службі. На вокзалі проводжаючі намагалися жартами й сміхом розважити Сашка. Простатін, помітивши пристебнутий до рюкзака великий мисливський ніж у дерев'яній піхві, навіть засміявся:

— А ножик, ножичок навіщо до Чити береш? Залишив би Дормидонтівні скіпки колоти. Там на полювання вже не походиш. День і ніч в кабінеті гибітимеш.

Лисін, який стояв поруч, дістав з кишені складаного ножа з багатьма лезами й одразу запропонував мінятися. Сашко спочатку відмовився. Він дорожив своїм ножем: викував його місцевий коваль з уламка меча, завезеного до Сибіру, може, ще самим Єрмаком, — але зразу ж подумав, що й справді в Читі зручніший складаний ніж, і під загальне умовляння та сміх урешті помінявся.

На першому ж полустанку поїзд затримали. Сашко вирішив дізнатися, в чому річ, вийшов з тамбура, зіскочив на платформу. Його відразу вдарило, зашморгнуло морозяним вихором, притисло до східців. Зустрічною колією ішов військовий ешелон. Разом з клубами пари з теплушки вихопилася, кружляючи над составом, незнайома пісня:

Слова різонули Олександра. Задряпало в горлі. Згадалося зведення, яке почув удень. Фашисти дістали по зубах під Москвою, але прорвалися до Ленінграда, захопили половину України. Навіть у Петровську-Забайкальському з'явилися евакуйовані: жінки, діти й старі. Їх одразу можна було відрізнити від місцевих, і не тільки за одягом, не пристосованим до сибірських морозів, а за виснаженими обличчями, застиглою в очах тугою.

Дормидонтівна привела до себе в хату бабусю з хлопчиком семи років. Він якийсь заморений, заляканий. Грюкне в дворі хвіртка, а він тремтить, озирається. Про бабусю й казати нічого. Приїхали вони з-під Смоленська. Старенька розповідає й плаче: бомбардування, пожежі, голод…

Дорохов повернувся у вагон, виліз на свою полицю й спробував заснути. Але перед очима поставали то Боровик, який утік на фронт, то евакуйований хлопчик. Перед від'їздом віддав Дормидонтівні придбані за цей час сякі-такі меблі, а евакуйованій бабусі — свою доху. Сам він від'їжджав у кожусі, що його недавно одержав як обмундирування. Хлопчині роздобув валянки. Вже зібрався йти, аж ось підійшов той хлопчак і попросив:

— Ти їх убивай якнайбільше, дядьку Сашо!

— Кого? — не одразу зрозумів Дорохов.

— Та фашистів. — І хлопчик серйозно потис йому руку.

…Як же їх убивати, коли поїзд несе його зовсім в інший бік, далі від смертного бою і народної війни! Як жити йому, Дорохову, думав Сашко. Написав купу рапортів, писав про те, що з відзнакою закінчив школу снайперів, доводив, що може бути розвідником… І все марно… В розмові з військкомом промайнула надія… А тепер усе загинуло. Перевертаючись з боку на бік, він так і не заснув до самої Чити.

На читинському вокзалі його зустріла жінка. Вона дивилася з величезного полотна, пригортаючи до грудей дитя. Вітер колихав тканину, і здавалося, що обличчя й губи її були живі.

Мати запитливо простягла вперед руку, і слова, написані внизу, сприймалися не очима, а серцем, вони лунали голосно, на весь вокзал, на всю площу, запитуючи його, Сашка: що він зробив для фронту?

Дорохов ішов з вокзалу пішки, подумки відзначаючи зміни. Завжди багатолюдні, читинські вулиці збезлюдніли. Назустріч траплялися солдати й командири поодинці й групами. Пройшли строєм кілька підрозділів, із зброєю, з повною викладкою. Сашко зупинився, розглядаючи роту солдатів, озброєних автоматами. Ця зброя була рідкісною, а тут ціла рота. Цивільних майже не зустрічалося. До управління всього три квартали, але Сашка двічі зупиняв комендантський патруль. Лише під час другої перевірки він збагнув, що його кожух і шапку вважають військовою формою. Біля крамниці, де колись купував хліб, тяглася довга черга — бабусі, жінки й кілька дітей. Чоловіків у черзі не було. На весь довгий хвіст двоє дідів.

На службу він ішов як на каторгу. Навіщо йому це підвищення? Фронт — он куди йому треба. Батько прислав листа, довгого, майже на чотири сторінки, зроду таких не писав. Усе поради, поради — на всі випадки життя, а під кінець прохання не кидати матір. Мабуть, не ризикнув прямо написати, що чекає відправлення на фронт. Батько воюватиме, а він, молодий і здоровий, відсиджуватиметься в тилу. Закінчиться війна, як він людям в очі подивиться?

У мирний час він був би щасливий стати начальником найбойовішого відділення в карному розшуку. Легко сказати, відділення по боротьбі з убивствами, розбоями та грабунками довіряють йому, комсомольцеві Дорохову. Але тепер це призначення його не радувало, більше того — було не до речі.

Дерев'яний будинок управління, де він працював майже два роки тому, здався йому якимось сірим, непривабливим і ще більше наганяв тугу. Біля під'їзду замість постового міліціонера стояло дівча. Міліцейська форма висіла на ньому мішком. Тоненькі дівочі ніжки запросто могли увійти в широку халяву одного чобота. Кобура револьвера відтягнула пояс. Сашко згадав бравих, підтягнутих міліціонерів, по яких відвідувачі судили про всю міліцію…

У коридорі на дверях упали в око таблички з новими прізвищами. Там, де недавно працював Торський, значилося: «М. С. Арзубов».

…Того самого дня Дорохов одержав окремий кабінет і десять працівників. На місці було троє: два юнаки, недавно переведені з міліціонерів, та літній чоловік з дільничних. Старший уповноважений Крутов лежав після поранення в лікарні, ще троє перебували у відрядженнях.

Звичайно, подумав Сашко, в отакому складі він найдосвідченіший. Крутова він знав раніше. Тямовитий, але з грамотою в нього кепсько. З тими, що у відрядженнях, стикатися доводилося, нічим особливим вони не виділялися. І знову Сашка огорнула туга. Під кінець дня до нього прийшов старий комендант, передав ключ і ордер на кімнату:

— Займай.