Читати книгу - "Морське вовченя, Майн Рід"

Кілька годин міцного сну додали мені сил. Прокинувшись, я знову з'їв тіста і почав підніматись своїм довгим тунелем у напрямі люка.

Пробираючись через другий ряд ящиків, я, на свій подив, помітив, що скрізь навколо мене розсипано щось м'яке, схоже на порошок. В порожньому трикутному закутку біля фортепіано все також було засипане тим же порошком, і я вгруз у нього по кісточки. До того ж я помітив, що на голову й плечі мені густо падає якийсь пил. Коли ж я необережно подивився вгору, щось посипалося мені в рот, в очі та ніс, і я почав страшенно кашляти й чхати.

Спочатку я злякався, що задихнусь, і мало не кинувся назад у своє сховище за бочкою з водою. Але тікати так далеко не було потреби. Досить було відступити до ящика з-під галет і пил туди вже не діставав.

Я швидко збагнув причину цього незвичайного явища. Це ж борошно. Корабель хитнувся, затичка випала, і борошно посипалось із мішка через дірку. Безперечно, це була значна втрата.

Думка, що я можу втратити борошно і буду змушений знову харчуватись пацюками, обдала мене холодом. Треба негайно добратись до мішка ї заткнути дірку, щоб зберегти хоч частину борошна.

Хоч я й боявся задихнутись, але бачив, що необхідно діяти, і, закривши рота й заплющивши очі, кинувся до ящика з-під капелюшків.

На моєму шляху скрізь було борошно, але воно вже не сипалось. Коли я дістався куди треба, то побачив, що воно все висипалось. Мішок був порожній!

Мабуть, я сприйняв би це як страшне нещастя, коли б не помітив, що борошно пропало не все. Значна частина його, безперечно, просипалась крізь щілини на дно трюму, але більша затрималась на сувоях тканини, які я поскладав на дно трикутної комірки, і в інших місцях, куди я міг в разі потреби легко пробратись.

А втім, все це стало неістотним, коли я раптом зробив відкриття, що остаточно витиснуло в мене з голови всі думки про борошно та взагалі про харч і воду. Вони втратили своє значення.

Я простягнув руку, щоб переконатись, чи справді мішок порожній. Ніби й так. То чого ж не витягнути його через отвір і не забрати з дороги? Не було підстав не зробити цього. Я висмикнув мішок, відкинув його геть і висунув голову з ящика.

Бо, же милий! Що я побачив?

Світло! Світло! Світло!

Так, очі мої справді милувалися світлом, і серце моє сповнила несподівана безмежна радість. Не можу описати свого щастя. Увесь страх миттю кудись щез. Зникли всякі передчуття лихого. Я врятований!

Світло, яким тішились мої очі, це була всього-на-всього ледь помітна смужечка — ніжний промінчик. Пробиваючись крізь щілину між дошками, він линув згори, але не просто, а навскіс, приблизно на відстані восьми чи десяти футів від мене.

Я знав, що світло не могло пройти крізь палубу. Між палубними дошками на кораблі не буває щілин. Воно пробилось крізь люк. Певно, верхній брезент був порваний або відгорнутий.

Ніколи в житті я не бачив нічого милішого за цей ніжний промінчик, що сяяв надо мною, наче метеор! Жодна зірочка в блакитному небі ніколи не здавалась мені такою яскравою і прекрасною! На мене ніби дивилось і посміхалось око доброго ангела, вітаючи моє повернення до життя.

Я довго сидів усередині ящика з-під капелюшків. З'явилась віра, що робота моя наближається до кінця і що надії близькі до здійснення. Тепер я вже не вагався. Чим ближчою була мета, тим більше нетерпіння охоплювало мене. Не зволікаючи, я взявся розширювати отвір у кришці ящика.

Поява світла переконала мене у важливій істині: я добрався до самого верху вантажу. Якщо я бачу скісний промінь, то, значить, тут порожній простір.

Незабаром я в цьому остаточно переконався. Не більш як за двдцять хвилин я розширив дірку настільки, що зміг просунути в неї своє тіло й опинився на кришці ящика. Обмацуючи руками навколо себе, я натрапив позаду на ящики, тюки та мішки, що здіймались цілою горою, але попереду не було нічого.

Кілька хвилин я сидів, звісивши ноги, на кришці ящика на тому місці, де й виліз. Боячись впасти вниз, я не наважувався ступити й кроку. Я сидів і дивився на чудовий промінь, що скидався на вогонь маяка. Зараз він сяяв ще ближче.

Поступово мої очі звикли до світла і хоч крізь щілину пробивався слабкий промінчик, я все ж почав розрізняти найближчі предмети. Скоро я помітив, що порожнеча попереду не сягала далеко. Отже, я знаходився на дні невеличкої западини неправильної овальної форми. Власне, це було порожнє місце, що лишилось під люком після навантаження корабля. Навколо стояли бочки, лежали мішки з продуктами — очевидно, провізія для команди, — розміщені так, щоб їх легко було дістати.

Мій тунель, яким я вибрався нагору, виходив у цю западину, і я, безсумнівно, був десь під люком.

Лишалось тільки зробити один-два кроки, постукати по дошках над головою і покликати команду на допомогу. І хоч для порятунку досить було удару або крику, я ще довго ніяк не міг зважитись постукати чи закричати.

Мабуть, не варто пояснювати нам причину моєї нерішучості та вагань. Подумайте тільки про те, що я наробив — про ту шкоду, яку завдав вантажу, про збитки, мабуть, на сотні фунтів, зважте, що в мене не було можливості відшкодувати й найменшої частини зіпсованих товарів, — уявіть усе