Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей"

згадували,- дуже любила його, як і її донька, що гірко плакала, коли йому настав час від’їздити. Родон-старший був щиро вдячний їм за їхню любов. Найкращі і найблагородніші чоловічі почуття проглядали в тому нехитрому виявленні бать­ківської любові, до якої його заохочувала доброзичливість леді Джейн і її малої дочки. Він здобув не тільки симпа­тію, а й повагу невістки тими почуттями, яким давав волю перед нею і яких не смів показувати власній дружині. Обидві дами тепер зустрічалися досить рідко. Бекі уїдливо кепкувала з чутливості й лагідності леді Джейн, а ту, хоч яка вона була добра й ласкава, не могла не обурювати без­душність невістки.

Та бездушність віддаляла Родона від дружини дужче, ніж він усвідомлював і сам собі признавався. А Бекі таке відчуження нітрохи не хвилювало. Насправді їй не треба було ні його, ні будь-кого іншого. На Родона вона дивилася як на свого служника на побігеньках і покірного раба. Хай би який він був пригнічений і смутний, Бекі не звер­тала на те уваги, лише глузувала з нього. Її цікавило тільки власне становище, власні втіхи й успіхи в суспіль­стві; вона й справді заслуговувала на визначне місце в ньому.

Невеличкий ранець, який хлопець мав узяти з собою до школи, спакувала йому чесна Брігс. Покоївка Моллі ри­дала в сінях, коли він від’їздив,- добра й віддана Моллі, якій уже давно не платили за її працю. Місіс Бекі не до­зволила чоловікові відвезти сина до школи каретою. Гнати коней у Сіті! Хто таке бачив! Нехай наймуть бричку. Вона навіть не поцілувала сина на прощання, та й хлопчик не рвався пригорнутись до неї; зате він поцілував стару Брігс (перед якою взагалі соромився виявляти свої почуття) і втішив її тим, що в суботу приїздитиме додому, тож вона матиме змогу бачити його. Тільки-но бричка рушила в на­прямку Сіті, Бекі в кареті помчала до Парку, і коли батько з сином в’їздили в старовинну браму школи, вона вже ве­село балакала й сміялася з гуртом молодих денді на березі Серпентайну. Родон залишив хлопця й повернувся додому з таким чистим почуттям у серці, якого, мабуть, цей небо­рак не зазнавав, відколи сам покинув дитячу кімнату.

Пригнічений і зажурений, він здолав усю дорогу пішки й пообідав удома вдвох з Брігс. Він був дуже ласкавий до неї, дякував їй за щиру турботу про його сина. Його му­чило сумління, що він позичив у Брігс гроші й допомагав ошукувати її. Вони розмовляли про малого Родона довго, тому що Бекі вернулась додому тільки для того, щоб пере­одягтися, й поїхала кудись обідати. Потім полковник, не знаходячи собі місця, подався пити чай до леді Джейн і розповів їй, як усе відбулося: який хлопчина молодець, як він носитиме тепер чорну мантійку і штанці до колін, як юний Блекбол, син його колишнього однополчанина Джека Блекбола, взяв його під свою опіку і пообіцяв, що буде до нього ласкавий.

Протягом тижня юний Блекбол зробив малого Родона своїм служкою, що чистив йому черевики й підсмажував грінки на сніданок, посвятив його в таємниці латинської граматики й разів з чотири налупцював, але не дуже бо­ляче. Миле, добродушне личко нового товариша викликало в Блекбола мимовільну симпатію. Тому Родон дістав рівно стільки штурханів, скільки, безперечно, йому було корисно. А щодо чищення черевиків, підсмажування грінок і вза­галі виконання обов’язків служки, то хіба їх не вважають необхідною часткою виховання молодого англійського джентльмена?

Ми не маємо на меті докладно розповідати про друге по­коління, а то ця повість ніколи не дійде до кінця. Тому скажемо лише кілька слів про шкільне життя Родона-молодшого. Полковник не забарився відвідати сина. Хлоп­чик видався йому досить здоровим і щасливим: вбраний у чорну мантійку і короткі штани, він весело усміхався до батька.

Полковник розважно задобрив синового керманича Блек­бола, давши йому соверен, щоб цей юний джентльмен добре ставився до свого служки. Мабуть, шкільна влада теж була прихильно настроєна до хлопця як до протеже вельможного лорда Стайна, небожа члена парламенту й сина пол­ковника та кавалера ордена Лазні, чиє прізвище з’явля­лося на шпальтах «Морнінг пост» у списках гостей, що були присутні на деяких найвишуканіших вечорах. Хло­пець мав доволі кишенькових грошей і щедро пригощав на них своїх товаришів пирогом з малиною. Його часто від­пускали в суботу додому до батька, який того дня влашто­вував справжнє свято. Коли Родон був вільний, то водив сина до театру, а як ні, то посилав його туди зі служником. У неділю хлопець ходив до церкви з Брігс, леді Джейн та її дітьми. Полковник захоплено слухав синові розповіді про школу, про бійки та про обов’язки служки і невдовзі знав уже прізвища всіх учителів та найцікавіших учнів незгір­ше за сина. Він запрошував до себе додому шкільного товариша малого Родона і після театру донесхочу годував дітей тістечками й устрицями з портером. Він удавав, що знає латинську граматику, коли син показував йому в книжці, що вони вже «пройшли».

- Учися, синку,- поважно напучував він хлопця.- Немає нічого кращого за класичну освіту... нічого!

Бекі ставилася до чоловіка з кожним днем зневажли­віше.

- Роби що хочеш: обідай, де тобі подобається, втішайся імбирним пивом і тирсою в Астлі 108 або співай псалми з леді Джейн,- тільки не сподівайся, що й я буду морочитися з хлопцем. Мені треба дбати про твоє добро, оскільки ти сам про нього не можеш подбати. Хотіла б я знати, де б ти тепер був, у якому товаристві, якби я не піклувалась про тебе.

І справді, на бідолашного Родона ніхто не звертав уваги на тих вечорах, куди звичайно ходила Бекі. Тепер її часто запрошували без нього. Ребека так говорила про вельмож, наче була володаркою Мейфейра, а коли при дворі оголо­шували жалобу, вона завжди вбиралась у чорне.

Прилаштувавши малого Родона, лорд Стайн, який так по-батьківському вболівав за цю милу, убогу родину, вирі­шив, що їхні видатки можна дуже скоротити, відмовившись від послуг Брігс, і що Бекі досить кмітлива, щоб самій провадити своє господарство. В одному з попередніх роз­ділів ми вже розповіли, як цей доброзичливий вельможа дав своїй протеже гроші на сплату її невеличкого боргу міс Брігс, що, проте, лишилася й далі жити в своїх прия­телів. Із цього лорд зробив сумний висновок, що місіс Кроулі використала довірені їй гроші на щось інше, а не на те, для чого щедрий опікун їх позичив. Та лорд Стайн був