Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

Й сказав: «Твою великую провину

Даруємо і я, й дочка моя,

Але дитина ся нехай буде твоя».

«Амінь!» - сказав Марін і в руки взяв дитя.

Тоді до нього строго мовив я:

«Тепер аж до вітцівства ти признався,

Якого досі так уперто відпирався.

Не проклену тебе за твій великий гріх,

За чесноту твою й задля трудів твоїх,

Та відтепер ся монастирська брама

Для тебе замкнена на весь твій вік,

Мов брама раю для упавшого Адама,

І відтепер не наш ти чоловік».

Сказавши се, до брами я звернувся

І ждав, аж всі брати у монастир ввійшли;

Ввійшов остатній я й назад не озирнувся

На тих, що там за брамою були.

Марін лишився теж з дитиною в руках;

Для мене він немов умер в тій хвили.

Чи з коршмарем до коршми він потяг,

Чи ті оружнії його в свій гурт приймили,

Мені се ані в думку не прийшло.

Нема його віднині вже між нами,

За ним замкнулися вже монастирські брами,

Й моє сумління супокійнеє було.

Заснув я супокійно тої ночі

І довго спав, і не було мені

Ніяких привидів. Аж геть вже по півночі,

У другім або третім моїм сні,

Мені явився рицар той старий,

Отець Маріна, що помер між нами,

Явився в крові весь, страшний, що боже крий,

Мов підіймається з своєї ями

Й до мене промовля турботними словами:

«Не маю супокою під землею.

Що ти зробив з дитиною моєю?»

Хотів перехреститься я ві сні,

Але рука не піднялася в мене,

І видалось нараз таке мені,

Що домовини віко те студене

Мене прикрило. Не знайшов я слів,

Щоб привидові що-будь відповісти,

Та й що ж би справді я йому повів,

Коли не мав про його сина вісти?

Була мені в ту ніч до ранку зла тривога:

Заснуть не міг, молився, лежачи,

Але не знав, чого просити в бога,

Лише в тім неспокою уночі

Зарікся я весь рік не виходити

Із келії, аби ще більш не поблудити.

І так я рік безвихідно прожив,

На свободу свою сам пута наложив,

А монастирськії діла на тім не потерпіли.

Брати, до строгого порядку привичні,

Не причиняли клопотів мені,

А що там поза мурами творилось,

Кому з ким воювалось чи мирилось,

Про те не знали ми та й знати не хотіли,

Аби лиш наш спокійний монастир,

Аби лиш в нім [був] божий лад і мир.

А як прийшла річниця тої ночі,

Яку останнє бачив я на очі

Маріна, знов мені той самий сон приснився.

Отець його в труні живий мені явився,

Вже не кровавий, не такий страшний,

Але впер в мене погляд свій сумний

І, мов не можучи підняться з ями,

До мене мовив знов турботними словами:

«Не маю я спокою під землею,

Що ти зробив з дитиною моєю?»

І знов у мні немов застила кров;

І знов я відповіді не знайшов

На запит той, бо весь рік не займався

Нічим зовні́шнім і вистерігався

Наві́ть за мур монастиря глядіти,

Про що-будь позамонастирське знать,

Чим-будь цікавиться та чого-будь жадіти,

Аби не втратити господню благодать.

І знов я рік безвихідно прожив,

На себе сам нову неволю наложив,

Себе від всякої провини сторожив.

І знов прийшла річниця тої ночі,

Коли Маріна я на свої очі

Востаннє бачив, і вже втретє сон

Той сам мені приснився. До вікон

Моїх застукало; я, ніби молодець,

Зриваюся [з] постелі й зазираю,

Хто стукає? Аж се той самий мрець,

Що ще торік лежав у домовині,

Тепер стояв у північній годині

Коло вікна,- Марінів се отець!

І мовив він до мене: «Не вмираю,

Хоча похований давно. До раю

Не можу через тебе я дійти,

Ані розстатися з сею землею.

Чом не відповідаєш мені ти,

Що ти зробив з дитиною моєю?

Даремно ти себе в тій келії неволиш.

Гріха свого ти не відпостиш, не відмолиш.

А виглянь лиш за монастирську браму,

А то душа твоя піде у вічну яму».

При тих словах щез привид від вікна.

Була його поява не сумна

Сим разом, а по-рицарськи хоробра,

І в мене думка зродилася добра:

«Уранці завтра, скоро тільки встану,

Піду й за браму монастирську гляну».

Та думкою-таки зістала:

Уранці неміч сили відібрала,

Мене на кілька днів до ліжка прив’язала.

Прийшов покликаний брат Агапіт,

На неміч свій лікарський дав совіт,

І я почав його розпитувать про світ.

Він більше знав, звичайно, від нас всіх,

Бо для лікарських рад і духових потіх

Його не раз до сіл і міст сусідних,

І до багатих, і до бідних,

То кликали, а то й верблюдами возили.

Про се про теє ми поговорили,

Втім, я, немов могильний камінь захитав,

І про Маріна запитав.

Всміхнувся Агапіт: «Та він собі упрямий.

Там будку збудував в печері коло брами,

Жиє з дитиною і трудиться якмога

І хвалить бога».

«Жиє з дитиною! Та як же він жиє?

Чи хто йому яку там поміч подає?»

«Не знаю,- мовив Агапіт.- Я раз

Усього був у нього для дитини,

Як занедужала, а брат ключар щоднини

Шле глечик молока через дяка,

А там чи поміч ще йому яка,

Крім ласки божої, приходить, я не знаю».

От Агапіта я по хвилі знов