Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

«А як ти в нього був, то той Марін -

Не мовив що тобі про мене він?»

«Немного мовив,- Агапіт відрік.-

Ігумен поступив як чоловік,

Замкнув передо мною свій чертог,

Та не відправив мене бог».

І став я з Агапітом міркувати,

Як з тим Маріном поступити нам,

І мовив Агапіт: «Я ради вам не дам,

А братія не сміють вам сказати,

Що раді всі його у монастир прийняти,

Тим більше, що почав він часто хорувати».

Мене немов у серце щось шпигнуло,

Та почуття гірке ще в мене не минуло,

Що винуватий тяжко був Марін

І до вітцівства сам признався він.

До Агапіта рік я: «Буде так:

Мойого прощення йому найменший знак,-

Прийму його в отсю святу обитель,

І буде він найменший наш сожитель,

Без риз чернечих, без чернечої вислуги,

Без вступу в церков, без причастя тайн святих,

Між нами буде він не наш, ні в сих ні в тих,

Ужитий для кухонної послуги,

Аж рік йому скінчиться тридцять другий».

Нічого Агапіт на теє не сказав,

Лиш братії слова ті передав,

Вони ж самі на себе те взяли,

Маріна в монастир з дитиною ввели,

Йому на скромне, затишне житло,

Аби ніде його й видати не було,

Маленьку келію при кухні віддали.

Отак прожив він без малого рік,

А мав ще жити десять літ в тім стані.

Як там внизу життя своє волік,

Я не цікавився, мені незнані

Були його труди, його терпіння.

Сам він про них нічого не сказав,

Ні до чого́ нас не зобов’язав,-

Так і не знатимуть пізніші покоління.

Та ось учора в південну годину

Брат Агапіт до келії моєї

Ввійшов, Марінову приводячи дитину.

«Сей хлопчик,- каже він,- із келії своєї

Прибіг до мене й стукає завзято

І каже: «Вчора спав весь день мій тато,

І всю ніч спав, не хтів і рано встати

І не казав собі нічого подавати».

Заглянув я до келії тієї

І бачу, неживий лежить Марін;

І, як міркую з практики своєї,

Уже дві ночі й день, як умер він.

Дай доказ добротливості твоєї,

Заглянь туди, де йому стався скін.

Вели покійне тіло чисто вмити,

На похорон прилично нарядити.

До келії малої ми ввійшли,

І не було нам жалю, ні тривоги.

Марін лежав простертий на земли,

На грудях руки зложені і босі ноги.

На нім одежа груба полотняна,

Лице безвусе, мов у молодця,

В руках мала іконка злототкана,

Єдина пам’ятка покійного вітця.

Я зараз зарядив умити тіло,

Та тут страшная нам явилась новина:

Як світло в келії півтемній заясніло

І роздягли його два братчики всеціло,

Ми бачимо, що се не муж, але жона.

Постами й працею зв’яле́ні лиця,

Зів’ялі груди і запав живіт,

Але по всьому видно, що дівиця

Безчасно згасла, наче маків цвіт.

І перша думка шибнула у мене

Про коршмаря та про його дочку.

І мовив я: «Лишить так тіло се блаженне

Задля страшного божого знаку!

Самі ж покличте коршмаря з дочкою

Та з гостей їх цілою толокою!

Та не кажіть, що сталось тут у нас,

Лише кажіть: «Ігумен просить вас».

Вборзі́ прийшов коршмар і Вівіяна,

Не надіючися для себе лиха;

Вона сиділа досі не віддана,

Любилася то з тим, то з іншим стиха.

Маріна вже давно, мабуть, забула,

Раділа, що його в нещастя вперла,

Та як на тіло голеє зирнула,

Лиш очі витріщила, раз зітхнула,

Ніби всміхнулася, і тут же вмерла.

Коршмар, що зразу також дивувався,

Чого його ігумен завзива,

Побачивши мерця, відразу догадався,

Що тут якась пропаде голова.

А бачачи, як покотилась мертва́

Його дочка, не вмлів, не розридався,

А на ігумена наскочив люто:

«Ти, моримухо, мушача отруто!

Ну, що ж ти наробив? Чого ти звав нас?

А я й свою ще потрудив дитину,

Гадаючи, що на якусь гостину

Нарешті запросить надумався та ждав нас.

А тут - на, маєш! Що, се твій Марін?

Ну, та й держав же ти його у ямі.

А, ба! Не муж, але дівиця він?

На, маєш, має внук мій аж дві мамі!

Та й гарно ж ти обі́ докупи звів!

Ту заморив, мою ж хоч би сирую ззів.

Тепер вона й мені вже не потрібна.

Віддав вам внука я, лишаю й маму.

На моїй доні шовк, на тій сорочка згрібна,-

Відчитуйте ж їх тут та відспівайте здрібна

Та й закопайте їх обі у одну яму!»

Сказавши се, коршмар ще тричі плюнув,

І на чоло завій важкий насунув,

І геть пішов з монастиря святого,

І більше не чували ми про нього.

Початок, рядки 1-567, написано в р. 1897, докінчено д[ня] 18 вересня 1914.

Половецька історична сага

Чотирнадцятим походом

На половців Мономах

Вируша на Дон великий,

Наліта, мов хижий птах.

Хан в неволі, врозтіч військо,

Юрти знищені, мов змив…

Спочиваючи по труді,

Князь шоломом з Дону пив.

Два сини були у хана,

Орленята степові,-

Через Дон вони у човнах

Перехопились живі;

І недобитки тривожні

Позбиралися до них,

Раду радять: «Що робити?

Чи від русичів страшних

Утікати до схід сонця,

Чи піддаться їм зовсім?»

Каже старший: «Ні, не можу

Спротивляться довше їм.

І піддаться не бажаю,