Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

А п’яниця слухав-слухав,-

Знов у браму грюконув;

Та тремтить, та стиха шепче:

«Дай нам, боже, що найлегше!»

Пан біг в небі зачуває -

Знає, хто се, та мовчить

І Павлові повідає:

«Глянь-но, Павле, хтось стучить!»

Ось Павло свій меч виймає

І до брами ним бряжчить.

«Хто там? Жив, знать, дуже свято,

Що так в браму б’єш завзято?»

«Прошу ласки,- Клим озвався,-

Я п’яниця, звуся Клим».

«Що, п’яниця б тут ще пхався?

Чи тут коршма? Геть із ним!

Марш у пекло! К чорту стався!

Марш в огонь, смолу і дим!»

Став Клим, мов окропом змитий,

Далі так став говорити:

«В пекло, кажеш? Га, сли мушу,

То воно вже не втече.

А ти хто, небесний мужу?

Ось що рад я знати ще.

Голос твій паде у душу,

Та не бачу тя в лице».

З неба голос б’є здоровий:

«Я Павло, слуга Христовий!»

«А, то ти, святенький Павле! -

Клим до нього гнеть озвесь.-

Ось хто тут в розкоші плавле!

Так се ти мя геть женеш?

А забув, колишній Савле,

Як ти двигав камінець,

Степана каменувати,

Всіх христян хтів мордувати?

Бачиш, хоч який я грішний -

Горлом більш, ніж слід, текло,-

Але знає бог всевишній -

На таке не згоден зло.

А ти в дим мя гониш вічний!»

Не дослухував Павло:

Сюди-туди озирнувся

Та й від брами геть вернувся.

Ждав наш Клим, що з того вийде,

Далі знов до брами б’є.

Каже пан біг: «Гей, Давиде,

А поглянь-но, хто там є?»

Взяв Давид «своє хламиде»,

Перед брамою стає:

«Хто ти? Що там за помана

Розщибається відрана?»

«Прошу ласки,- Клим озвався,-

Я п’яниця, звуся Клим».

«Що, п’яниця тут припхався?

Тут не місце! Геть із ним!

Там у пекло к чорту стався

Пить огонь, смолу і дим!»

Став наш Клим, хоч сісти й плакать,

Далі так почав балакать:

«Острий наказ твій, та, певно,

Маєш право так владать.

Та скажи, благаю ревно:

Хто ти? Рад би я вгадать.

Голос твій страшний смертельно,

Та парсуни не видать».

«Та й дурак же ти безмізкий!

Я Давид є, цар жидівський!»

«А, то ти, Єссеїв синку?

Бач, який ти острий став!

Чи як Урієву жінку

В чоловіка ти украв,

А самому лист в торбинку

З засудом на смерть поклав,

Як дівчат, невинні діти,

Заставляв ти труп свій гріти,

Чи тоді ти присвятився?

Я п’яниця, бачить біг,

Та сли б так в гріхи вгатився,

Сли б такий один лиш гріх

В мене на душі світився,

То я б просто в пекло біг».

Вчувши се, Давид лиш плюнув

Та й від брами геть посунув.

Знов б’є в двері Клим, аж стогне;

Пан біг слуха та мовчить.

Далі каже: «Соломоне,

Глянь-но, хто там так гурчить?»

Той надів «своє короне»,

Йде до брами та й бурчить:

«Хто ти є? Чого бажаєш?

Що тут браму розбиваєш?»

«Прошу ласки,- Клим озвався,-

Я п’яниця, звуся Клим».

«Що, п’яниця тут припхався?

Тут хіба п’яницям прийм?

Геть іди, до біса стався,

В пекло лізь, у сірку й дим!»

Став наш Клим, засумувався,

Далі ось як обізвався:

«Вже четвертий раз се чую,

Що мій пляц на пекла дні.

Та заким ще помандрую

Там, де пряжуть у огні,

Ласку зволь мені отсюю:

Хто ти є, скажи мені!»

«Ну, се ласка невелика:

Я є Соломон-владика».

«Соломоне, як же ж марно

Смієш ти мене губить?

Чи забув ти, як-то гарно

Вісімсот жінок любить?

Я з одною жив безкарно…

Також бо́вванам кадить

Я не думав анітрішки,

Хоч вони в нас ходять пішки».

Вчувши слово те, як змитий,

Соломон кудись побіг.

Клим став знов у браму бити,

Далі крикнув, як лиш міг:

«Господи, чи ти сердитий,

Чи лиш суд святих твоїх

Від небесного одвірка

Гонить мя, де дим і сірка?

Господи, я грішний, клятий,

Та оті святці, що тут

Приходили геть мя гнати,

Ще грішнішії, мабуть!

Можуть ті тут панувати -

То найди й для мене кут:

Я ж не бив, не дер, не смикав

І твоє ім’я все кликав».

Пан біг в небі все те слухав,

Усміхавсь і ждав кінця.

Клим до брами вже не бухав,

Став, мов та блудна вівця,

І розплакавсь. Бог порухав

В плечі Ноя-праотця:

«Глянь-но, Ною-небораче,

Там під брамою хтось плаче».

Ной потюпав, прислуха́єсь:

Справді, плаче і рида.

Ось він лагідно питаєсь:

«Хто там?» Клим відповіда:

«Клим, п’яниця. Кепсько маєсь!

Смирно я прийшов сюда,

Ласки в бога доступити,

А мене шлють сірку пити».

«Сірку пити? Тьфу, небоже!

Навіть найстаршим чортам

Се пиття зовсім негоже,

Не то нам! Та біс їй там!

Хто як хто, а Ной те може

Присвідчить усім світам:

Попри звісні райські ябка

Є найліпше - добра капка.

О, вживав - не укриваю -

Тої капочки і я,

І о ній ще й нині в раї

Згадує душа моя.

То й на тебе бог, гадаю,

Не візьме з кута кия.

Сли лиш тим гріхом ти грішний,

То ходи у рай предвічний!»

І Ной, батько сідоглавий,