Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

Рейдел Велен

Найманець вертiвся в ліжку, не в силах заснути. До світанку залишалося нічого, але сон не йшов. Спершу клята паучиха з потомством, яка до одуру перелякала Феліцію, після істерика чарівниці.

Судячи з усього, з галантереї павучиха вибралася верхи на сумках із покупками. Так до графства й дісталася, ховаючись у затишних кишенях та складках. Загалом, не найгірший вибір, у дитинчат павука навіть є шанс вижити в теплому вологому кліматі — так розсудив найманець.

Губ Рея торкнулася посмішки. Напевно, це не те, чому варто посміхатися, але його зворушило “паучіху шко-о-ода”. Найманець зовсім не очікував, що поки заспокоюватиме Феліцію, дівчина засне. Прямо у його обіймах.

Вона не прокинулася, коли Рей обережно укладав її на подушку. Тільки бровою смикнула і ледь помітно посміхнулася. І спала так солодко, що найманець мимоволі залюбувався. Нізащо не скажеш, що ще години дві тому у дівчини була справжнісінька істерика.

Відкинувшись на спинці ліжка, Рей глибоко вдихнув. Феліція лежала зовсім поруч, мирно засопувала. І найманцеві варто було піти спати на крісло — вже за довгі роки подорожей він навчився висипатися в будь-якому місці — але щось його зупиняло. Хотілося продовжити момент цієї несподіваної близькості. Рею здавалося, що варто йому лише торкнутися п'ятами підлоги, як магія розсипеться.

Дурниця. Несусвітня дурість. Найманець це розумів. Як і той факт, що коли чарівниця прокинеться, їй буде до дурниці незручно і в його силах хоча б трохи зменшити градус збентеження. Спустившись на подушку, Рей розвернувся обличчям до Феліції. У світлі свічок, що дотлівали, вiy розглядав дівчину.

Вона змінилася з того часу, як вони тільки взялися на замовлення Ісіс — найманець це чітко бачив. Риси обличчя стали м'якшими, сувора зморшка між брів розгладилася, вічно стиснуті в невдоволенні губи розслабилися. Отак змінює людей… смерть? Цікаво, що за людина тепер живе в тілі колишньої чарівниці? Яка у неї історія?

Рею хотілося дізнатися про все. Починаючи з імені та продовжуючи історіями з дитинства: як росла, яку кашу любила їсти… Та хоч би з якого вона королівства!

Розмірковуючи про це, Рей поринув у дрімоту. Перед його внутрішнім поглядом виринали яскраві картинки. Дивна дерев'яна хата, не менш дивна залізна карета, що стоїть на насипу. І як у неї запрягати коней?

— Маринко, шухер!.. — дитячий голос. — Ба йде!

Кущі з рожевими ягодами. Колючі, злі... Картинка посмикнулася пеленою. На зміну прийшла друга.

Оглушливий вереск, яскраве світло. І незнайома дівчина. Для Рея все відбувалося повільно, він встиг роздивитись кожну деталь.

Круглий штурвал із незнайомого матеріалу, на якому лежали ніби його пальці. Ось тільки вони явно були жіночими – надто акуратні та тонкі. Дівчина, що сидить у кріслі праворуч від нього однією рукою схопилася за... двері? За випираючу частину дверей. А другий – обхопила живіт. На зносях це найманець відразу зрозумів.

І слідом удар, що вибиває з легень весь дух.

Дивний сон. Він виплюнув Рейдела так само раптово, як і засмоктав. Найманцю здатність відчувати повернулася не відразу, лише за кілька секунд він зрозумів, що його руки міцно обіймають струнке жіноче тіло. Відчув і ногу, закинуту на його стегно. Розплющив очі.

Пройшла лише одна мить, як прокинулася і Феліція. Вона сонно усміхнулася, явно до ладу ще не усвідомлюючи, що відбувається.

— Доброго ранку? — напівзапитливим тоном промовила Фел.

"Маринка" — луною промайнуло в голові Рейдела спогад зі сну. Це її ім'я? Дивне, але кумедне. Таке навмисне не придумаєш.

— Добре, Марин..ка? — хрипко промовив Рей, не розмикаючи обіймів.

Тіло затекло, але найманець боявся ворушитися. Раптом злякає? Рей сам від себе не очікував, що потягнеться вперед, до губ дівчини. М'які, пухкі, близькі.

І яким же був подив чоловіка, коли Феліція палко відповіла на поцілунок.

***

Ні, це не сон. Ця думка до мене дійшла разом із різким:

— Я, звичайно, дуже не хочу вас переривати, але сюди йде твій наречений!

Голос Яна подіяв як холодний протверезний душ. Я сіпнулася, розриваючи поцілунок, який, здається, тривав блаженну вічність. Стоп, а коли я встигла залізти зверху?.. Щоки горіли, я майже злетіла з найманця. І… виявилася не здатною підняти погляд на Рея.

Здавалося б, дитя двадцять першого століття, а збентежилася ніби… незаймана з середньовіччя?

Судорожно видихнувши, все ж таки вимовила:

— Сюди йде Мікай.

Не думати, не думати… Ох, як складно не думати про те, що сталося за мить раніше! У мозок вдарило такою кількістю адреналіну, що мені вистачило тільки вислизнути з кімнати і спішно дістатись своїх покоїв.

Ян, як завжди, як з'явився, так і зник.

У кімнаті я перевела подих. І запізно зрозуміла, що ще вчора ввечері підлога була покрита полчищем маленьких восьминогих.