Читати книгу - "Величне дитя піднебесної, Олександра Спаська"

- Скільки ще потрібно буде терпіти? Мені вже набридло бути тваринкою з контактного зоопарку, на яку приходять подивитися всі охочі, - мовила Таіра роздратовано до Кірка, швидко переставляючи ногами, аби поспішно покинути стіни однієї з чергових таверн, які вони час від часу відвідували за останній тиждень.

- У нас немає іншого варіанту, - відповів той та дбайливо накинув на неї широкий плащ, ховаючи обличчя величної від усіх прохожих, аби відкрити його лише у потрібний момент. - Перед тим, як заявити свої права на трон, ми повинні зібрати якнайбільше Ваших прихильників серед чиновників та знаті. Саме вони допоможуть Вам отримати своє за правом крові та зійти на трон.

- Я добре це розумію, - не здавалася темноволоса. - Можливо, можна буде зібрати усіх в одному місці, аби не витрачати даремно час та зайвий раз не робити вистави, - додала вона, акцентуючи увагу на останніх словах.

- Зараз одна лише згадка про Ваше існування буде причиною заколоту проти діючої влади, а значить – Ви вже ворог для них. Ваше життя – пріоритет для нас усіх, - мовив Кірк, рефлекторно позираючи по бокам, подавши охороні, що йшла збоку, особливий сигнал, і ті, швидко обліпили їх зі всіх боків, закриваючи її своїм тілом. - Нам мало просто попасти в алькасар, треба зробити все, аби міністри проголосували за Ваше призначення.

- Зачекайте, - призупинилася Марах, відчувши, як до горла підійшла нудота.

В голові запаморочилося, а на додачу до усього, заболіло в підребер’ї.

- Що з Вами? – призупинився чоловік з шрамом на обличчі, давши охороні знак зупинитися. - Вас нудить?

- Є трохи, - відповіла Марах, важко вдихнувши та вже видихнувши у зоряне небо, що освітлювало все довкола своїм сяйвом.

- Що Ви сьогодні їли?

- Нічого, - відкрила дівчина секрет. - Не було часу на це.

- Я не бачив, аби Ви за останні дні взагалі щось їли, - озвучив Кірк свою обізнаність, вкладаючи в голос ноти збентеження та батьківської сварливості. – Так далі не може продовжуватися. Якщо Ви не будете їсти самі, мені прийдеться запихати їжу у Вас силою.

- Ведете себе не як начальник почесної варти Прайма, - зауважила Таіра далі, за мить вирівнявшись, а ще за кілька секунд продовжила свій шлях туди, де останні кілька днів потопала в думках посеред ночі.

- Скажу більше: тепер я не тільки начальник Вашої варти, тепер я повинен грати роль ще й Вашого батька, аби компенсувати усі втрачені роки.

- Ви зараз не схожі на того невігласа, якого я зустріла в горах Овірії.

- Скажу теж, що Ви не схожі на ту безстрашну панянку, яку я вперше побачив там же. Що не так? Є те, про що я повинен знати?

- Нічого такого, я, просто, втомилася, - відповіла Марах, забувши додати цілий перелік з переживань та непідконтрольних емоцій, що сковували тіло та заставляли стресувати безперестанку.

За останній тиждень багато що змінилося, і ці зміни не радували її зовсім, а навпаки, спонукали все частіше та частіше відчувати себе загнаною тваринкою, що постійно очікувала нападу з-за спини. Рідні, але такі чужі землі Овірії, холодили душу, а завчасно розроблений план, не всиляв довіри.

За допомогою повстанців, що рознесли в усі куточки домену благу вість про повернення кровної правительки, Марах почала поступово збільшувати кількість своїх прихильників, але від того внутрішні ритми бриніли фальшиво. Зараз вона мала Кірка збоку та постійну охорону, не менше чотирьох осіб, але не зважаючи на це, Таіра зовсім не відчувала себе в захисті.

Щось було не так. Роздратування полонило величну, одягнувши на неї окови переживання, а поряд не було того, кому вона найбільше довіряла, і ця, зовсім не притаманна їй поведінка, заставляла її мінятися, як на обличчі, так і фізично.

- Тодей Ю’Ліам не відправляв звістки? – запитала вона ненароком, згадавши про величного.

- Якщо Ви нічого не отримували, то мені, тим паче, нічого не приходило, - відповів Кірк, впіймавши ноти переживання в її голосі. – Не переживайте, - вирішив розігнати її темні думки, - Тодей Прайм обов’язково прибуде за планом. Його приїзд в столицю з політичною волею, був єдиним варіантом аби Прайм та його воїни могли перебувати в Басарі законно, а для цього потрібен час. Наберіться терпіння.

- Замовите мені тарілку супу? – запитала Марах вже підходячи до будівлі де вони знімали два верхніх поверхи.

- Звісно, - відповів Кірк, радіючи такому проханню. – Доставити Вам в покої?

- Так, - почулася відповідь тієї, що стрімко підіймалася по сходах, стараючись не затримуватися на видному місці. – І зробіть, будь ласка, так, щоб мене вночі не турбували. Хочу виспатися.

- Ваше слово – закон, - відповів начальник почесної варти її батька, пропустивши поклон, адже зайва увага, була зайвою.

Пересилюючи себе, Таіра опустошила тарілку, а згодом, зробивши вигляд, що лягла спати – тихо пробралася до вікна, стараючись безшумно покинути будівлю. Думки не давали спокою, адже, чим ближче підходив день її становлення, тим швидше торохкотіло серце, спонукаючи панічно думати про все на світі.

Все, що зараз Марах хотіла, відчути себе вільною та перестрахуватися, аби у ключовий момент мати декілька запасних варіантів. Саме з цією метою вона випурхнула з відкритого вікна, залишаючи за спиною свої покої та Кірка, що тихенько наглядав за втікачкою з сусіднього вікна, зовсім не повіривши в те, що цілими днями збентежена особа, спокійно зібралася спати.

В цьому вона була схожа на свого рідного батька – вільна розумом та тілом, не в змозі спокійно жити у встановлених рамках, і Кірк радів цьому, адже вільний правитель вмів цінувати волю та життя в ній. Тому, коли Даару Прайм помер, народ Овірії поступово втратив свою волю, а зараз, дивлячись на білі крила, що поступово віддалялися у нічному небі, він відчував, як та воля поступово повертається.

Ширяючи між хмарами та ніжачись під місячним сяйвом деякий час, згодом Марах опустилася на землю, переконавшись, що достатньо віддалилася від Басару. Столиця була далеко позаду, а попереду на неї дивилися величні гори Овірії. Навколо не було ні душі, і тільки вітерець, що коливав високі дерева неподалік, своєю мелодією заважав думати про самотність.