Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

Ідеологічні вали, які тоді накочувалися на літературу, ставали все крутішими, важчими й бруднішими. Як ото на річці в повінь, коли пройде важкий буксирний пароплав – «утюг», і на берег накочуються хвилі-вали, вони піднімають весняний наплав, пісок, мул… Підминають пересипи, річкову рінь, залітають у затоки… Першими були підім’яті критика та публіцистика. Далі – наука та культура, ще далі – поезія, проза. Найдовше «веселилися на волі» гумористи та сатирики. Чомусь-то їх не брали до уваги. Уже в люті приморозки друкувалися «крамольні» «Казки для дорослих» Олександра Лук’яненка, гуморески-пародії на шпигуноманію Юрія Ячейкіна, байки Анатолія Косматенка. Скажімо, в одному із сатиричних віршів (перекладному з білоруської мови) розповідалося про індійців у резерваціях, яким рекомендують не вивчати рідну мову, але вони обов’язково мусять вивчати мову чужу. Індієць простягає руку по томагавк, «а в руку йому пляшка попадає». Цього вірша – у тексті «поему» – автор нібито подає редактору, той прочитує і гримає: «…на що ви натякаєте, геть звідси!» Які вже там натяки! Але, зрештою, приморозили й сатиру та гумор. Андрій Динник у байці «Півень та Сірик» спробував поскаржитися «в нікуди»: бідний пес Сірик розповідає Півневі, що його скрізь тусають, «лають, неначе плюгавка ти, я вже по правді не знаю, тут на кого мені й гавкати. Доля, такая, як у Сірика, в нашого брата-сатирика». Динника і «Дніпро» за цей вірш було критиковано на республіканському партактиві, на нього «гавкав» з трибуни секретар ЦК.

Хочу згадати ще одного сатирика й гумориста, й не стільки як автора «Дніпра», а як письменника, що борсався в лабетах системи й терпів від неї. Ще раз хочу наголосити: сьогодні відомі кілька імен, які протистояли системі, терпіли від неї, насправді ж терпіли тією або іншою мірою чи не кожен другий літератор. Потерпали «буденно», й те майже забулося. Іван Немирович був веселий, жвавий чоловік, навіть баламут, баляндрасник. У більярдній Спілки лунав на всю силу його голос: «це кий наш, радянський» (радянське все найкраще), дим від цигарок «пахне по-радянському», тільки «наші» гравці «справжні, серйозні», це «там» можливі і обман, і брехня – все це з серйозним виглядом, і всі розуміють, що це кпин. Ось куля стоїть на ударі, остання куля для супротивника, Іван Немирович метушливо ставить свого кия в піраміду, одягає піджачка: «Ну, я пішов, програв, програв, скільки там мені платити, от дурбило, жінка дала грошей на молоко, а я їх програв у більярд»; заколисаний, розслаблений супротивник б’є і маже, і вже Іванів піджачок летить на стілець, і кий у нього в руках виграє, «о, шановний, то ти промазав, ну, тоді я тобі покажу, як грають радянські люди». Оце «шановний»… І поважне, й іронічне, й принизливе, і просто сміхацьке. «Слухайте, шановні, – вбігає він до більярдної. – Сьогодні мене вербували в радянські сексоти». «Як? Де?» «Завели до якоїсь квартири й почали… Я і так, я і сяк… Hy як це, кажу, я посиджу з Малишком, а тоді піду й буду розказувати». А вони мені: «Нє беспокойтєсь, на Малишка у нас єсть своі малишкі. А ви будєтє в своєй срєдє». У більярдній завжди вертілися якісь типи. Після того Іванові книги почали «вилітати» з планів, не друкуватися добірки в газетах і журналах…

…Ось ідуть партійні збори. Саме розпочалася кампанія погрому «Собору» Олеся Гончара. Вона шаленіє в Дніпропетровську, Запоріжжі, Харкові. У нас, у Києві, – тиша. Зненацька на зборах із різкою критикою виступає Кость Басенко, чоловік не безталанний, поміркований. Що його тоді звар’ювало, хто його підбив? «Я, як моряк, не звик кривити душею й скажу всю правду…» І пішов потоптом по роману. Одразу після Басенка бере слово Немирович. «Шановний, – до Басенка.

– Я теж моряк. А оце приїхав із Далекого Сходу, посилали нас, бригаду, на виступи. Пливемо на катері по Амуру, по кордону, а китайці в човниках підпливають до катера й кидають на нас банки з фекаліями (на той час з Китаєм були розірвані дружні відносини), – у нас борти високі, ті банки ударяються об борти й падають на них же. То я тобі як моряк морякові… Ти пойняв, Костя!» Багато його жартів, дотепів, розповідей залишилося в тій більярдній. Нe знаю, чи записав він, залишив на папері спомин хоча б про свою поїздку з капелою бандуристів по Західній Україні одразу після війни… Хоча б один епізод. Розповім за нього.

Приїхали вони в якесь село, повісили афіші. У селі – храмове свято. Святково одягнені люди гуляють по вулицях, до клубу ніхто не йде. До бандуристів у кімнату заходить стрункий, зодягнений у військове, чоловік років двадцяти п’яти й каже: «Заберіть касієра. У нас вхід гоноровий». Касира забрали, поставили якусь коробку. Люди почали йти, кидають до коробки десятки, тридцятки. Зал – повний. Вільні тільки дві передні довгі лави. Ми – на сцені, настроюємо бандури. І раптом до залу заходять люди з автоматами, гвинтівками й сідають на ті дві лави. Вояки УПА. Нам потрібно розпочинати. У нас затверджена програма, й відкривається концерт кантатою про Сталіна. Не розпочати нею – в селі є кадебістські агенти – донесуть одразу. Керівник: «Ну, починаймо». У соліста-заспівувача голос деренчить, наче розладнана бандура: «У мене діти…» Заминка триває довго. Тоді на сцену стрибає той самий молодик у військовому – в чому справа? Хтось пояснює. «Співайте, не бійтеся». Якось заспівали кантату, закінчили. Молодик тричі, роздільно, плеснув у долоні. Зал зробив те саме. А далі в нас були українські пісні, думи, лунали щирі, рясні оплески. Концерт закінчився. Нас посадовили за храмовий стіл. А коли випили й попоїли, знову підійшов той самий чоловік: «Поїли? Тут у селі люди почули ваш концерт. Хороший концерт. А хлопці там, у лісі, марнуються. Треба, щоб і вони почули». Ми переглядаємось. «Не хвилюйтеся, там хутір, скажете, що виступали на хуторі». Запрягли коні, поїхали.

А як Іван грав «Запорозький марш». Як він його грав!

Хоч одного разу мені довелося слухати його й бачити виконавця в жалюгідному стані. У будинку творчості я пробудився від маршу. Грали в Івана в кімнаті. Була третя година ночі. Я зайшов до нього. Іван сидів на ліжку в самих трусах, лик його був сонний і пом’ятий… Він грав. То серед ночі приїхали «шанувальники його таланту», розбудили й – або грай, або до ранку не підемо з кімнати. А йому з вечора не спалося, він