Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

– Стоп-стоп! Але ж відбувалося все це у п’ятдесят першому, чи не так?

– Сталінську премію Сосюра отримав у сорок восьмому році, але в Дебальцеве приїхав у п’ятдесят першому. Та й День шахтаря був попереду… отож і піднесли земляки цей адрес. А тека була, між іншим, чорною з золотим тисненням! Ось тобі й Чорна Грамота і Чорний Папірус.

– А чому чорний?! Чому не червоний?! Це ж жалобний колір…

– Бо адрес робили шахтарі. А вони видобувають чорне вугілля.

– Хм-м-м… Якщо у гірників таке почуття гумору… – не завершивши думки, Ярополк лише руками розвів.

– Васю, скажи, а куди подівся цей чорний адрес? – не витримавши, запитав хтось із слухачів.

– У нас вже почалися запитання з місця, причому без мого дозволу, – сумно зітхнув голова Клубу. – Ну гаразд, Васю, відповідай, бачив ти ту теку вугільного кольору чи… знов скажеш, що не бачив?

– Не бачив! – розплився в посмішці доповідач. І слідом за ним щиро розсміялися всі присутні на засіданні.

– То де ж вона, течка та? – спитав Ярополк, коли сміх трохи стишився.

– Не знаю. Коли Валодимир Миколайович сковзнув по петлі часу в майбутнє – мабуть, там і загубив десь. Або…

– Або що?

– У романі-феєрії «Зоряний Корсар», з якого я починав свою доповідь, Чорну Грамоту поховали в козацькій могилі, поклавши на груди Вогневикові. Так само і Чорний Папірус поховали разом з Александром Македонським.

– То невже ти хочеш сказати, що Чорний Адрес похований разом з Володимиром Сосюрою в його могилі на Байковому цвинтарі? – під уїдливе хихотіння присутніх спитав голова Клубу. – То диви, не спровокуй самовільне розкопування могили класика «чорними» археологами!..

– Ні, на Байковому цвинтарі в Києві цього артефакту точно, з гарантією, нема, – впевнено заперечив Василь.

– Чому?

– Бо якщо Чорний Адрес загубився на Донбасі, то мусить бути десь там.

– А де саме, чи можеш сказати?

– Є на Донбасі така собі Савур-Могила…

– А-а-а… вона що, просто у Дебальцевому?

– Не зовсім. Кілометрів сорок-п’ятдесят між ними, я так гадаю. Але місце те знамените, історичне, тож якщо десь і шукати той Чорний Адрес…

Утім, останнє зізнання спричинило новий потужний вибух реготу присутніх. Побоюючись, що Клуб любителів фантастики «Обрій» таки справді випруть з планетарію за неналежну поведінку, Ярополк поквапився закрити засідання. І вже коли всі учасники гамірливим натовпом вивалили на залиту радісним квітневим сонечком вулицю Челюскінців – наздогнав доповідача, хлопнув по плечу й мовив коротко:

– Тобі б, Васю, при таких задатках самому б написати науково-фантастичний роман, не гірший від «Зоряного Корсара». Це ж треба: радянський поет-класик – і раптом щоб у петлю часу потрапив!..

– Ярику, ти ж знаєш, що я поет, тому краще не роман напишу, а поему, – поспіхнувся той у відповідь.

– Поему?.. – голова Клубу знизав плечима. – Ну гаразд, пиши.

І гамірливий натовп молоді повалив похилою вулицею до площі Калініна.

Середня школа № 20, Київ, 26 квітня 1973 року

– Чуєш, Мареку, а ти певен, що на це кіно варто сходити?

– Якщо тітка Еля каже, що варто – отже, справді варто. І навіть маму Віту вона вмовила. А ти що, Професоре, здрейфив три уроки прогуляти, га?

– Та не здрейфив, ти ж знаєш…

– Тоді в чім річ? Тобі що, «Природознавство» з «Русьопою»[128] шкода прогуляти? Поду-у-ума-єш-ш, тваринки-рослинки, «жи-ши», «при-пре»!..

– Та до чого тут «Природознавство» з «Русьопою»? Ти ж і сам прекрасно знаєш, що між ними ми ще й «Математику» пропустимо.

– А що тобі «Математика»? Пхе!

– Я не за себе, я за тебе переживаю.

Мар’ян позирнув на Спартака трохи зверхньо і раптом спитав:

– Чуєш, Професоре, от скажи, друг ти мені чи не друг?

– Та звісно ж, що друг.

– То що, ти мені хіба не допоможеш повирішувати усі ті рівняння?

– Ну, Мареку… ти ж знаєш мої принципи!

– При-и-инципи-и-и!.. – передражнив його Мар’ян. – Його просять як найкращого друга, як… як… По-людськи тебе просять, а ти як завше зі своїми принципами носишся! А-а-а…

Хлопчина махнув рукою з таким розчарованим виглядом, що Спартакові негайно стало соромно й він поквапився запевнити:

– Ну добре, добре! Гаразд, поступлюсь я принципами й допоможу тобі всі рівняння порозв’язувати. До речі, рівняння не «вирішують», а саме «розв’язують», як ти не можеш запам’ятати? Це ж просто.

– Та ла-а-адно вже тобі! Бути завше правильним… І як тобі ця правильність тільки не набридає?

– Ну-у-у, я ж погоджуюся з тобою разом цілих три уроки прогуляти і в кіно сходити, – цілком резонно зауважив Спартак.

– Наша людина! – з важливим виглядом мовив Мар’ян і ляснув друга по плечах, потім додав тихіше: – Отже, зараз у нас «Украйопа», а потім на першій же перерві линяємо! І дивись, нікому щоб жодного слова, щоб анічичирк! І брехати потім, щоб як домовилися, згода?

– Та що я тобі, дурний чи маленький?

– Ну, отож диви… Професор!..

Вся їхня затія була чистої води авантюрою, хоча й нібито добре продуманою. Все почалося з того, що позавчора ввечері додому до сімейства Чмутів примчала вкрай збуджена тітка Еля й повідомила, що післязавтра в четвер, 26 квітня у «Харчовику»[129] нібито демонструватимуть «Пропалу грамоту» – кінострічку, зняту за мотивами однойменної повісті Миколи Гоголя. Фільм нібито видатний, але з певних причин його готуються покласти на полицю, бо комусь він там не догодив.

Сама тітка Еля бачила цей фільм на якомусь закритому показі – здається, ще на допрем’єрному: як перекладачку «Інтуриста» її час від часу запрошували «по блату» на різні цікаві заходи. Отож тепер категорично радила переглянути «Пропалу грамоту» не тільки своїй найкращій подрузі – мамі Віті, але й обом її дітям. Водночас, зважаючи на неоднозначність подальшої долі фільму, на нього краще ходити поодинці, а не всім скопом. І навіть не на стикові сеанси… Хоча і в перший же день, бо не було гарантії, що вже у п’ятницю 27 квітня стрічку не знімуть з прокату.

Сеанси в «Харчовику» нібито розписали за щодвогодинною сіткою:

10:00, 12:00, 14:00, 16:00, 18:00, 20:00, 22:00.

Сама тітка Еля дуже хотіла переглянути «Пропалу грамоту» ще раз, отож збиралася піти на останній сеанс. Мама Віта запланувала піти з роботи трохи раніше, щоб встигнути на 18:00. Якщо Любомир бігтиме після уроків щодуху, то з невеличким запізненням (хвилин 10–15) ще міг би вскочити на 14:00 – ну, то нічого, залишиться без кіножурналу, невелика втрата… Зате найгірше було з першим сеансом: щоб потрапити на нього, Мар’ян мав прогуляти цілих три уроки поспіль!

– Та що я, з глузду з’їхала, щоб заохочувати