Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

Ага, он там десь чути гуслі, чути й спів.

Пробирався стольник Світозар між людом і заглядався на люд. А він і усом не вів. Знай своє робив: той закликав покупців, той торгувався, ніби й байдуже йому, що поруч не хто-небудь — сам стольник.

Гусляр сидів поодаль від торжкових. Схилив сиву голову й дослухався до мелодії, що її видавали потривожені пальцями струни. Поруч — сучкуватий костур, калансува з вилізлими від негоди оловирами[83], бесага[84] з убогим начинням. Небагато біля нього цікавих, а все ж були. Стояли зосереджено-уважні й ждали чи то нової, чи то недоспіваної пісні.

Коли співець подав голос, Світозар спинився на мить і завагався, підходити йому ближче чи не треба: із уст гусляра злітала й тихо линула на околії виколисана свого часу ним, Світозаром, і пущена в люд пісня:

Примножай нам роди

Мужніми синами,

Земле, наша земле,

Благодаті мамо!

Ти одна на світі

Ти одна, як доля.

Щастя миле серцю,

Ще миліша воля.

«Невже гусляр — тиверець? — майнула думка. — А чом би й ні? Міг завважити, будучи серед своїх: нічого не виблагає він там, серед знедолених, співом, і податися до полян, ближче до київського торжка, де — всім відомо — завжди людно».

Гусляр поклав долоню на струни і тим сказав: пісню проспівано, на якийсь час вмовкає. Люди мовчки підходили й клали перед ним дарствениці. Хто мідницю, хто — окраєць посмаги[85].

Підійшов і Світозар віддячити співцеві.

— Спаси біг, — вклонився той і звів на щедрого торжкового очі, звів і застиг нараз. — Спаси біг, княжичу.

— Ти… знаєш мене? — зрадів, як комусь із кревних. — З Тивері будеш?

— Ба ні, з Дулібії. А знаю княжича давно, ще з там того часу, як він бував між люду й співав цю, підказану йому серцем, пісню.

На мить замислився. Та всього лиш на мить.

— І давно з Дулібії?

— З того чорнобожого дня, як усі полишали її, втікаючи від обрина-супостата.

— Належиш до гуслярської общини чи сам по собі живеш?

— Як можна бути самому по собі? Гурт нас. Невеликою общиною промишляємо, все ж маємо її.

— І далеко вона? Чи є серед вас старійшина?

— Усі тутки нині. І старійшина також.

Світозар не роздумував довго. Знову добув ногату[86] й поклав її не в калансуву — на долоню співця.

— Зведи мене з ними. І негайно.

Гуслярі не були такі спішні, як хотілося б. Ждав та й ждав їх, прибувши з тим, що подибав на торжищі, до їхньої київської чи, сказати б, білякиївської оселі.

— Може, братії твоїй не сказали, хто кличе і нащо кличе?

— Як можна, княжичу, сказали. Я ж не одного, кількох попередив.

Сходилися поодинці, а зійшовшись, не вельми потішили Світозара: їх було обмаль, так обмаль, що коли сказали: усі вже, і руки опустилися.

— Мало вас, братіє, — був щирий із ними. — Мені потрібно значно більше.

— Скажи, навіщо, зберемо й більше, — пообіцяв старійшина.

— Повинність хочу покласти на вас і вельми важливу для люду, землі нашої. Хотів би тоді вже казати про неї, коли зберете всіх.

Гуслярі примовкли, а зрячі й переглянулися між собою.

— Хочеш, княжичу, покласти на нас важливу для всієї землі повинність, а не довіряєш. Що ж ми казатимемо гуслярам, скликаючи?

— Передусім скажете, що кличе їх не княжич Світозар, а стольник землі Троянової, а також князь Велемир. Того доста, аби послухалися.

— Коли скликати?

— Хоча б і завтра.

— Завтра не зможемо, бо кликати доведеться не лише тих, що в Києві, а й тих, що є по окольних городищах. На те піде не менше седмиці.

— Най буде так.

Буєслов виявився старанним старійшиною: рівно через седмицю всі, кого кликав він, були у княжій гридниці на Київській горі. Світозар вийшов до них купно з князем Велемиром. Сліпих гуслярів, як і домовлялися, не було, усі зрячі. Сиділи в занадто просторій для такої мізерії люду гридниці, тягли німотно застиглі й неприродно видовжені шиї, ждали, що скажуть їм.

— Дехто з вас знає, — першим заговорив Світозар, — я, стольник землі Троянової, і князь-привідця Велемир хочемо покласти на вас, братіє, повинність, від якої залежатиме, буде чи не буде земля Троянова — хай і згодом — єдиною. Гадаю, усвідомлюєте собі: це значима і нелегка повинність. Най кожен із вас подумає зараз і скаже, може чи не може він узяти її на себе? Зугарен буде здійснити те, що покладаємо на нього волею люду і землі, чи ні? Коли хтось має якісь сумніви, най встане і йде собі. Всі інші вислухають по тому нас із князем, підуть до капища Перуна й дадуть роту на вірність землі Трояновій і люду.

Таких, що підвелися б і пішли з гридниці, не відшукалося. Та по-стольниковому теж не вийшло. Той же Буєслов, прокашлявшись, мовив:

— Казав уже і знов кажу тобі, стольнику: коли звіряєшся, то ввіряйсь до кінця. Вислухаємо, яку покладаєте з князем повинність, тоді вже й зважуватимемо, брати чи не брати її на себе, давати роту на вірність землі і люду чи не давати.

Світозар відчув себе ніяково.

— Гаразд, — зголосився, — скажу наперед. Хочемо, аби всі ви пішли в землі Дулібську, Тиверську, ба навіть за гори Карпати й вивідували там, буваючи між люду, що помишляє він, а що —обри, та звідомляли нас із князем чи інших князів, що будуть ближче до вас, об тих помислах. Коли ж примітите щось лихе чи тривожне, шліть нарочитих, оминаючи князів, — у Київ.

— Ото і все?

— Ні, не все. Ще має старійшина кожної гуслярської общини визначити місце в довіреній йому землі, куди гуслярі слатимуть йому звіди і де могли б розшукати його в разі потреби ми з князем. Підете так, аби знати, що діється в кожній другій верві і ходитимете там від передліття до передзим’я. Лише на зиму повертатиметеся до своїх родин чи до своєї общини. Не помишляйте собі, що це абияка повинність чи мала послуга землі і люду. Зараз, коли є замирення між нами і обрами, це чи не найголовніше: знати, які