Читати книгу - "Лист до короля"

— Так, справді так, — підтвердив той і, поглянувши на Тіурі, запитав: — Що ж ти не їси, друже, тебе щось турбує?

— Так, Паккі.

— Це товариш твій? Та Ірувен придумає, що робити. Чи Ардок.

— Можливо, — сказав Ардок. — Принеси-но нам вина, ми поки що вип’ємо.

Щойно трактирник відійшов, він нахилився до Тіурі:

— Хто ти такий?

— Як хто? Мене звати Мартин — ви ж знаєте.

— Нам це ім’я нічого не говорить, — мовив Ірувен.

— Якщо тебе навіть звати Мартин, — припустив Ардок, — ти не той, за кого себе видаєш! Ти не хлопчик з гір, як твій товариш Паккі. Ти прийшов з іншого краю і належиш до іншого товариства. Ти поводишся, як юнак шляхетного роду. ти сидиш на коні, мов досвідчений вершник. І в бурмистра мали бути причини, щоб тебе заарештувати. Хто ти є?

Трактирник приніс вина. Тіурі зачекав, доки той відійшов і відповів:

— Я не можу вам сказати більше, аніж уже сказав. Бурмистер, можливо, й має причини воліти арештувати мене, думаю лише, що він нікому про них не розповість. І я не розкажу. Мені не можна про це говорити.

— Гаразд, — стримано погодився Ардок. Він відкоркував пляшку й наповнив келихи.

— Це чужоземці, — пояснив Ірувен, — але вони не просто прийшли до Данґрії, вони мають щось на меті.

— Точно, — кивнув Ардок. — Нечасто мандрівники зі сходу приходять сюди просто так. Проте який тут зв’язок з нашими справами? Цей Мартин каже, що ніколи раніше не зустрічав бурмистра.

— Саме так і є, — зауважив Тіурі. — Він сам покликав нас до себе.

— Так і було, — підтвердив слуга Ардока, — він їх сам запросив, я це знаю.

— І спершу говорив з нами дуже приязно, — розповідав Тіурі, — запрошував на гостину, а згодом намагався силоміць затримати нас у ратуші.

— І твій друг вислизнув звідтіля, — вів далі Ардок, -він біг площею й кричав. Що він кричав, Дирику?

— «Він у мене, він у мене!» — відповів слуга. — Ось що він кричав.

— І що ж у нього таке було? — поцікавився Ардок.

— Нічого. — відповів Тіурі. — Паккі треба визволити. Він намагався допомогти мені.

Юнак перевів погляд з Ардока на Ірувена:

— Ви допомогли мені. Допоможіть ще раз! Або порадьте, чи що! Я тут чужий. Наскільки я зрозумів, бурмистер у вас не в пошані. Чому?

— Тепер він збирається ставити нам запитання! -обурився Ардок. — А сам закритий, як горщик.

Та Ірувен відповів:

— Це правда, у місті багато хто бурмистра вважає за ворога. І я так завжди відчував. З ним до Данґрії прийшло зло. Він забув, що лише бурмистер і править містом від імені короля. А поводиться, як самостійний монарх. Після розладу між принцами, лицарі, що носили білі щити, стали рідко навідуватися до міста. Тепер вони мають охороняти південні кордони. Але ж деяких людей не слід лишати без нагляду.

— Це зайве, не треба, — перебив його Ардок, — Мартин нічого про це не знає.

— Чому, — заперечив Тіурі, — дещо знаю. Я знаю про синів Унавена та боротьбу проти Евіллану.

— З Евілланом нині маємо перемир’я, — сказав Ди-рик.

— Кажуть, є надія, — додав Ірувен, — що лицарі Уна-вена невдовзі прибудуть сюди й бурмистра буде відсторонено.

— Ото тебе заносить, Ірувене! — приєднався до розмови один із присутніх, що сидів за сусіднім столом і, схоже, стежив за розмовою.

— Дехто мені й досі не вірить, — Ірувен підвівся і оглянув трактир. — Вони спроможні лише лаяти бурмистра за високі податки й несправедливість. Навіть тут, у «Білому лебеді», є люди, які не помічають небезпеки.

— Небезпеки? — відгукнулися за сусіднім столом. — Я, звісно, не люблю ані бурмистра, ані його друзів, але не боюся їх анітрохи.

— Ірувен говорить так, неначе вороги завтра стоятимуть біля наших воріт, — підтримав його сусід.

— Вороги серед нас! — виголосив Ірувен майже урочисто. — Нам усім слід остерігатися! Те, що трапилося сьогодні, має змусити нас замислитися. Відколи чужоземців, гостей, приймають у нас таким чином?

Усі звернули погляди на Тіурі.

— А що, власне, чужоземці роблять тут? — спитав хтось. — Я, чесно кажучи, не дуже розумію.

Тіурі відчув, що всі очікують його пояснень. Він підвівся:

— Щиро кажучи, я теж не розумію. Вам не подобається бурмистер. Чому ж ви не боретеся проти нього?

— А що може зробити жменька городян супроти сили?! — вигукнув чоловік за сусіднім столом.

— Річ не в тім, — відповів Ірувен. — Незадоволених багато, і тобі, Долвене, це добре відомо. Просто ви надто ліниві, надто легкодухі, надто байдужі.

— Я не дозволю так зі мною розмовляти! Ти закликаєш нас до заколоту, Ірувене, а це небезпечно. Я б залюбки обрав іншого бурмистра, але заколоту не хочу й не хочу, щоб його змістили насильницьки. Король Унавен засудив би це.

— Король Унавен прагне справедливості у своєму королівстві, — спокійно заперечив Ірувен. — І він вислухає нас, якщо ми попросимо його.

— Король нині має важливіші справи, — відказав Долвен.

— Можливо, невдовзі відбудеться замирення з Евіл-ланом, — втрутився трактирник, присуваючи стільця й сідаючи біля них.

— Ми відволіклися, — сказав Ардок і поглянув на Тіурі.

Той окинув оком приміщення й після хвилинного вагання запитав:

— Ви всі вірні піддані короля Унавена і вороги Евіл-лану?

Кожен дивився на нього з мовчазним здивуванням.

— Так, — нарешті промовив Ардок, — але чому ти питаєш? Ми сподіваємося на мир; наслідки розбрату відчуваються і тут, хоча від Данґрії до Евіллану далеко. Але знову ж таки — чому ти питаєш про це?

— Я думаю, що ваш бурмистер є другом Евіллану. Точніше, переконаний у цьому!

Ці слова усіх спантеличили. І лише Ірувен зауважив:

— Мене це не дивує. Я завжди це відчував і саме цього й боявся.

— Звідки ти знаєш?! — вигукнув Ардок.

— Тихше, тихше, — застеріг трактирник. — Це серйозне