Читати книгу - "Іствікські відьми"

ІІІ. Провина

Варто лише пригадати знамениті відьомські процеси: тоді навіть щонайгостріші на розум та найлюдяніші судді не сумнівалися, що йдеться про провину; не сумнівалися в цьому й самі «відьми», а проте провини не існувало.

Фрідріх Ніцше, 1887[70]

— Та невже? — спитала Александра в Зукі по телефону.

Стояв квітень; навесні Александра почувалася в’яло і прибито, повільно схоплювала навіть найпростіші речі крізь повсюдний вир живиці, що знову затекла, органічні волокна, що знову розігріваються, аби пробити багату на мінерали землю і змусити її породити ще більше життя. В березні їй сповнилось тридцять дев’ять, і в цьому також був свій гніт. Та Зукі звучала енергійніше, ніж будь-коли, задихана від свого тріумфу. Вона продала будинок Ґебріелів.

— Так, дуже милій, серйозній парі, вже дещо в літах, Геллібред їхнє прізвище. Він викладає фізику в університеті в Кінгстоні, а вона, мені здається, займається консультуванням, принаймні постійно розпитувала в мене, як я вважаю, — це, мабуть, така в них техніка. Вони двадцять років мали будинок у Кінгстоні, але, вийшовши на пенсію й купивши човен, йому захотілося оселитись десь ближче до моря. Їх влаштовує, що будинок ще не пофарбований, кажуть, краще самі підберуть колір, а ще в них є внуки і прийомні внуки, які навідують їх, тож вони можуть використовувати ті похмурі кімнати на третьому поверсі, де Клайд зберігав старі журнали, це якесь диво, що балки вціліли під його вагою.

— А як же чутки, вони їх не турбують?

Дехто з покупців, що оглядали будинок цієї зими, злякалися, прочитавши про вбивство. Люди й досі забобонні, навіть попри всю сучасну науку.

— О, так, вони читали новини про це, коли воно сталося. Це добряче сколихнуло всі газети у штаті, окрім «Вісника». Їх вразило, коли хтось — а це була не я — сказав їм, що це саме той дім. Професор Геллібред глянув на сходи і сказав, що Клайд, мабуть, був дуже розумним чоловіком, що підібрав мотузку такої довжини, аби не торкатися ногами сходів. Я сказала: «Так, містер Ґебріел був дуже розумний, завжди читав якісь латинські книжки й різні незрозумілі астрологічні речі», і, здається, в мене виступили сльози, як я подумала про Клайда, бо місіс Геллібред обійняла мене й почала, ну знаєш, типу наставляти. Взагалі-то мені здається, що це й допомогло мені продати будинок, бо дало нам таку перевагу, що вони вже заледве могли сказати «ні».

— А як їх звуть? — спитала Александра, гадаючи, чи не збіжить часом клем-чаудер[71], який вона поставила грітися на плиті.

Голос Зукі в телефонному дроті щодуху намагався влити в неї весняну життєвість. Александра пробувала відповідати і проявляти інтерес до цих людей, яких вона ніколи не бачила, однак її мозкові клітини були вже настільки засмічені людьми, яких вона колись зустрічала, з якими знайомилась, захопилася й навіть полюбила, а затим забула. Той круїз до Європи на «Coronia» двадцять років тому з Оззі вже сам по собі створив удосталь знайомств, якими можна населити все життя, — їхні сусіди за столом, що його в негоду торсав вітер, люди в ковдрах на палубі біля них, що снідали бульйоном, парочки, яких вони зустрічали в барі опівночі, стюарди, капітан із квадратною рудою бородою, всі такі дружні й цікаві, бо вони тоді були молоді, молоді; молодість — свого роду гроші, вона змушує людей лащитись. Плюс люди, з якими вона ходила до школи в Конн. Люди з коледжу. Хлопці на мотоциклах, псевдоковбої. Плюс мільйон облич на вулицях, вусаті чоловіки з парасолями, фігуристі жінки, що спиняються у дверях магазину взуття, щоб підтягнути панчоху, автомобілі, що повсякчас проїздять повз, як ті коробки з обличчями, схожими на яйця, — всі реальні, у всіх є імена, душі, як їй казали, а зараз вони спресувалися в її умі, як мертвий, сірий корал.

— Такі дуже гарні імена, — сказала Зукі. — Артур і Роза. Не знаю, чи сподобалися б вони тобі. Видаються радше практичними, ніж творчими.

Однією з причин Александриного пригнічення було те, що кілька тижнів тому Дерріл повернувся з Нью-Йорка, оголосивши, що той керівник художньої галереї на П’ятдесят сьомій стрит вважає, ніби її скульптури аж надто схожі на роботи Нікі де Сен Фаль. Мало того, дві статуї з трьох повернулись пошкоджені: Ван Горн узяв із собою Кріса Ґебріела, щоб той допоміг йому кермувати (Дерріл дуже психував на коннектикутській трасі: вантажівки підштовхували його, підрізали й підстукували зусібіч, а ті огидні зажирілі водії дивилися на його «мерседес» зі своїх високих, задрипаних кабін), і дорогою додому, у Бронксі, вони взяли автостопера, тож псевдоНан, що їхали на задньому сидінні, трохи посунули, аби звільнити місце. Коли Александра вказала Ван Горну на погнуті кінцівки, загини на тендітному пап’є-маше й один геть відірваний палець, його обличчя прибрало того свого поцяткованого вигляду, очі й рот засмикались, склисте ліве око полізло до вуха, а з кутиків рота закапала слина.

— Та Боже, — сказав він, — той бідолаха стояв там на Діґан, за кілька кварталів від найстрашніших нетрів у всій, блядь, країні, його могли грабанути й убити, якби ми не підібрали його.

Він мислить, як таксист, зрозуміла Александра. А пізніше він спитав у неї: «Чо б тобі не спробувати працювати хоча б із деревом? Думаєш, Мікеланджело колись марнував час на клей і старі газети?»

— Але ж куди підуть Кріс із Дженні? — спитала вона, трохи подумавши.

А ще її розум незручно гнітив Джо Маріно, котрий, навіть визнаючи, що Джина знову стала його родиною, був щораз більш ніжний і дбайливий до своєї колишньої коханки: приходив у різний час, кидав паличками їй у вікно й з усією серйозністю розводився в неї на кухні (вона більше не впускала його до спальні) про те, як кине Джину й вони з Александрою та її чотирма дітьми оселяться в якомусь будиночку десь на околиці, але не в самому Іствіку, може, біля станції Коддінгтон. Він був скромним, порядним чоловіком, без жодного умислу знайти собі нову коханку; це було б нечесно щодо команди, яку він зібрав. Александра все стримувала правду, що краще вже вона залишиться самотньою, аніж стане дружиною сантехніка; вже й так було паршиво з Озом та його хромом. Одначе, лиш подумавши щось настільки снобістське й недобре, вона відчувала провину, достатню, аби пом’якшитись і повести Джо нагору до ліжка.