Читати книгу - "Іствікські відьми"

А може, це тому, що хтось десь прив’язав до Александриної сексуальності aiguillette.

— Хто зна? — у свою чергу спитала Зукі. — Не думаю, що вони самі знають. Вони не хочуть повертатися туди, звідки приїхали, це я точно знаю. Дженні настільки впевнена, що Дерріл близький до прориву у своїй лабораторії, що вона хоче вкласти в цей проект всю свою частку від будинку.

Ось це шокувало Александру і привернуло всю її увагу, чи то будь-яка розмова за гроші сама по собі є магічною, чи то раніше їй не здавалося, щоб Дерріл Ван Горн потребував грошей. Те, що всім їм потрібні гроші — чеки з допомогою на дітей дедалі більше затримувались, дивіденди на нулі через війну й перегріту економіку, батьки противляться бодай на долар підвищити плату за уроки Джейн Смарт, нові скульптури Александри коштують менше, ніж газети, з яких вони зроблені, а Зукі доводиться натягувати посмішку впродовж тижнів поміж комісіями, — було фактом і надавало їхнім невеличким торжествам пошарпаної галантності: марнотратство свіжої пляшечки «Wild Turkey», баночки кеш’ю чи бляшанки анчоусів. А в ці часи всенародного заколоту, коли ціле покоління віддане на поталу маркетингу і споживанню наркотиків, дедалі рідше якась дружина потайки стукала до них у задні двері, просячи грам зозулинцю, аби додати його до юшки з афродизіаком для свого захирілого чоловіка, чи вдова-любителька пташок, що прийшла по блекоту, аби отруїти сусідського кота, чи полохливий підліток, що сподівається виторгувати унцію дистильованого гроняка або дроку, щоб нав’язати свою волю світу, ще поки сповненому гігантських можливостей і напакованому ще не звіданими скарбами, ніби стільники медом. Під покровом ночі, гигочучи, у ті невинні дні, коли вони щойно звільнилися з пут домогосподарства, відьми виходили під рогом півмісяця збирати трави, вони ховалися посеред рідкісних і осяяних зорями поєднань підхожої землі, зволоження та тіні. Ринок для всієї їхньої магії всихав, настільки поширились і стількох форм прибрали чари; та коли вони були бідні, Ван Горн був багатий, і вони насолоджувались його достатком у темні години відпочинку від своїх злиденних, осяяних сонцем днів. Те, що Дженні Ґебріел може запропонувати йому свої гроші, а він прийме їх, було угодою, якої Александра не могла передбачити.

— А ти розмовляла про це з нею?

— Я сказала їй, що вважаю це божевіллям. Артур Геллібред викладає фізику й каже, що в електромагнітній реальності не існує абсолютно жодного підґрунтя для того, що намагається зробити Дерріл.

— А хіба професори не завжди кажуть це всім, у кого є якась ідея?

— Не треба захищати його, люба. Не думала, що тобі не начхати.

— Мені начхати, справді, — сказала Александра, — як Дженні поведеться зі своїми грошима. От тільки вона інакша жінка. Як вона зреагувала, коли ти сказала їй це?

— Ой, ну знаєш. Вирячила очі, підборіддя загострилось, і здалося, ніби вона не почула мене. Під усією цією покірністю в неї схований стрижень упертості. Вона аж надто хороша для цього світу.

— Так, гадаю, від неї віє саме цим посланням, — неквапно сказала Александра, неохоче почуваючи, що вони накидаються на неї, на це їхнє любе створіння, їхню ingénue[72].

Джейн Смарт подзвонила десь за тиждень, розлючена.

— А ти не могла здогадатися? Александро, ти якась розхлябана останнім часом, — її «с» припікали, поколюючи, як голівки сірників. — Вона в’їжджає! Він запросив її й того її брата-смердючку оселитися в нього.

— До Жабиного дому?

— До маєтку Леноксів, — сказала Джейн, відкидаючи ту пестливу назву, яку вони колись дали тому місцю, начеб Александра зморозила якусь дурницю. — Вона мітила на це весь час, якби ж ми тільки роззули свої дурні очі. Ми були такі люб’язні до тієї дівки, прийняли її до себе, навчили всього, а вона собі така тихенька, ніби вища за все це й час покаже, хто є хто, як якась пихата Попелюшка, що колупалася в золі й знала, що на неї чекає кришталевий черевичок… о, оця її гордовитість — от що дратує мене: пурхає така в тому милому білому халатику, а їй за це ще й платять, у той час поки він винен грошей усьому місту, а банк думає забрати в нього майно, але не хоче зв’язуватися з тим маєтком, бо утримувати його — це кошмар. Знаєш, у скільки влетить новий дах через таку рахубу?

— Крихітко, — сказала Александра, — ти говориш, як бухгалтер. Звідки ти це дізналася?

Товсті жовті бузкові пуп’янки викинули перші пучечки серцеподібних листочків, а вигнуті патички форзиції, вже відцвівши, прибрали шартрезового кольору, як мініатюрні вербички. Сірі білки більше не прибігали поїсти до пташиної годівнички, надто зайняті паруванням, а виноградна лоза, що всю зиму виглядала такою мертвою, знову почала створювати затінок в альтанці. Цього тижня Александра вже не почувалася такою прибитою, бо весняна сірість позеленіла; вона повернулася до виготовлення своїх маленьких глиняних крихіток, готуючись до літньої торгівлі, і цього разу вони були вже дещо більші, мали тоншу анатомію й навмисну барвистість поп-арту у своїх кольорах: за зиму вона таки чогось навчилася завдяки своїй невдалій художній пригоді. Тож у цьому омолодженому настрої їй було важко розділяти обурення Джейн; біль через переїзд дітей Ґебріелів до будинку, який вона частково вважала своїм, дійшов до неї дуже поволі. Вона завжди дотримувалась самовдоволеної фантазії, що попри перевагу Зукі у красі й живості та енергійності й відданості відьомській справі Джейн, вона, Александра, була Дерріловою улюбленицею, найбільше пасувала йому розмірами і якимсь психологічним обширом, і, якимось чином, саме їй судилося панувати разом з ним. Дурень думкою багатіє.

Джейн вела далі:

— Мені розповів Боб Озґуд.

Це був президент банку «Олд стоун», у центрі міста: присадкуватий, тих же фізичних кондицій, що й Реймонд Нефф, але без тієї вчительської м’якості й упрілої крикливої манери, як то буває у вчителів; Боб Озґуд був радше міцний і впевнений, завдяки наближеності до грошей, і цілковито, до прекрасного лисий, зі свіжо нашліфованим блиском на черепі й рожевістю ніжної шкіри, що вчепилася в його вуха, повіки й ніздрі, навіть у звужені прудкі пальчики, ніби він оце щойно вийшов із парильні.

— То ти бачишся з Бобом Озґудом?

Джейн спинилася, виказуючи огиду до цього прямого питання,