Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

FATUM EST NON RECTO ITINERE*

(*лат., — У долі немає простих доріг)

Всі ми вчилися потроху чому-небудь і як-небудь... Геніальна фраза. Ось тільки з другої її частиною я погодитися не можу. Оскільки блиснути освітою ніяк не вдається. «Чогось» в голові навалом, а потрібного — хоч зі свічкою шукай. Ну, звідки ж я міг знати у свої, не настільки віддалені, шкільні роки, коли встигав робити на уроці історії домашнє завдання з алгебри чи фізики, що не радіти цьому треба, а плакати. Скільки корисної інформації повз вуха просвистіло...

О-хо-хо... Знав би прикуп — солому підстелив би... Втім, може, все не так безнадійно? Так, я був зосереджений на іншому, але голос учителя чув. Невже, зовсім нічого в пам'яті не залишилося? Тим паче, вона у мене доволі оригінальна. Хто у що був одягнений і чим пригощали — забуваю відразу. Хоч двадцять раз повтори. А цифри — запам’ятовую вліт і назавжди. І складні назви... Специфіка хімфаку. Будь-яка нормальна людина з туги завиє, якщо спробує, не те що напам'ять, — з папірця прочитати хімічну назву, хоча б, знайомої кожному з дитинства, «зеленки»* (* біс- (4-діетиламіно) тріфенілангідрокарбінола оксалат), або не менш «домашнього» «анальгіну»* (*натрієва сіль ((2,3-дигідро-1,5-диметил-3-оксо-2-феніл-1Н-піразол-4-іл) метиламіно) метансульфонової кислоти). Не згадуючи вже про справді складні назви.

Значить, від цього і будемо танцювати. Включаємо мізки і витягуємо назовні всі дати, які мені запам'яталися, щодо подій, котрі мають відношення до Loca Deserta, — як на старожитніх картах позначалося Дике Поле. У проміжку від одна тисяча шістсот п'ятнадцятого року, — Василеві ніяк не більше тридцяти років від народження. І, скажімо, до одна тисяча шістсот двадцять п'ятого. З тієї ж причини… Не знаю, як козаки виглядають відсвяткувавши піввіковий ювілей, а все ж не так молодцювато.

Легко сказати... Перша п'ятирічка, начебто, нічим особливим в історію не увійшла. Сагайдачний турбував Порту морськими походами, татари ходили в набіги на Покуття та Поділля, як на роботу... але це буденно і далеко від Великого Лугу.

А ось рік двадцятий... значно цікавіше. Головна подія — бій військ Речі Посполитої з турецько-татарськими військами біля села Цецора, що поблизу Ясс. Закінчилася розгромом двадцятитисячного війська поляків і загибеллю великого гетьмана коронного Станіслава Жолкевського. Крім цього, Іскандер-паша взяв у полон цілу купу різної шляхти. В тому числі, майбутнього гетьмана Богдана Хмельницького. А калга-султан Шагін-Гірей відправив 60 тисяч татар на беззахисне Покуття і Львів.  Татари тоді взяли в полон більше ста тисяч бранців.

Але вже в наступному році, коли Осман ІІ захотів повторити успішний похід, бусурманам дали такого прочухана, що султан був змушений підписати з ляхами черговий договір про вічний мир. Турецькі вельможі таким результатом залишилися незадоволені, і менш чим через рік Осман ІІ був скинений з престолу  яничарами. А гетьману Сагайдачному, за те що привів на допомогу полякам не тільки реєстровців, а й запорожців — король подарували іменну зброю з дарчим написом. Можна сказати, посмертно... Бо в тому ж році, так і не видужавши від рани, отриманої під Хотином, гетьман помер.

Ні, я ні на що не натякаю, після цього не значить — внаслідок цього, але будучи начитаним про методи сумнозвісного братства єзуїтів, не здивувався б. Та й меч той, нагородний, поляки чомусь у себе під замком до сьогоднішніх днів тримають. Чи не від експертизи часом приховують?

Втім, подібні хитросплетіння, не мій рівень, а от якщо на хвилиночку пригадати, що малював на карті-схемі Сафар-бей, то далі в історичних розсипах можна і не бабратися. Таких збігів не буває. Обов'язково треба розпитати Василя, коли прокинеться... А може, люльку покурити? Для ясності? Раптом, знову щось побачу? Ось тільки Сірко тут з якого боку? «Дурять нашого брата, ой дурять!» Хоча, мало що той пан з театру ляпнути міг, а насправді — на фабриці ще тисячу таких же наклепали...

— Як ти там казав, Петрусю? Спи-спи, не турбуйся? — глузливий голос Полупуда вихопив мене з архівного пилу історії на свіже повітря.

— Не сплю я... — без заминки відкинув наклеп. — Думаю.

— Добре діло, — солодко потягнувся Василь, махнув ногою, перекидаючи через кінську шию, зістрибнув і пішов поруч. — Розім'ятися не хочеш? Нехай коні від нас відпочинуть трохи. Заодно, розкажеш про що думав...

— Дивлюсь я на небо та й думу гадаю… — замість відповіді заспівав я перше, що під настрій у пам’яті підвернулося.

— Чому я не сокіл?

Чому не літаю?

Чому мені, Боже,

Ти крилець не дав?

Я б землю покинув

Та й в небо злітав...

Так спритно, як Полупуд, спішитися не зумів. Але в три рухи вклався. Ну, майже. В останню мить носок правої ноги застряг у стремені. Добре, кінь розумний, сам зупинився. А то довелося б пострибати. Василь мою спритність коментувати не став. Навряд чи тому, що раніше ще гірше виходило. Швидше, вірш сподобався. Задумався.

— Гарна пісня, — підтвердив козак мій здогад, чомусь при цьому кривлячись. Немов зуби заболіли. — Душевна. Ніколи раніше не чув.

«Ще б пак! Де ми, а де Тарас Григорович... (*Автор знає, що вірш написав поет-романтик Михайло Петренко, на відміну від героя) І як це у мене вирвалося... Не добре. Завжди сміявся над попаданцями, що поспішають поділитися з предками текстами Висоцького та інших сучасників. А тут, на тобі... Само з язика злетіло»