Читати книгу - "Таємна історія"

Насправді ж, якщо складати прозу як годиться, з голови, то можна навчитися мислити по-давньогрецьки. Щойно думки потрапляють у пута негнучкої та чужинської мови, казав він, то змінюється перспектива. Деякі загальні ідеї вже неможливо передати словами; натомість інші, що про них ви раніше й не мріяли, виринають до життя, прокравшись новими, дотепер незбагненними шляхами слововираження. Зараз мені хоч і треба, та я не можу до пуття пояснити цією мовою, що маю на увазі. Скажу тільки, що incendium за своєю природою цілковито відрізняється від feu, яким француз прикурює сигарету, і водночас обидва слова не мають нічого спільного з суворим, нелюдським πῦρ, що був відомий грекам, із πῦρ, який гудів на вежах Іліона чи палахкотів та невгасно огнищем горів на безлюднім узбережжі, роздмухуваний вітрами над марами з тілом Патрокла.

Πῦρ — у цім слові для мене ховається таємниця, яскрава й моторошна чистота стародавньої греки. Що мені зробити для того, аби ви побачили це дивне й шорстке світло, яке заливає гомерівські пейзажі та осяває платонівські діалоги? Це чужорідне світло, яке неможливо передати нашою спільною мовою. Мовою плутаних, специфічних слів, рідних у краю гарбузів та голодранців, простих лез та пивних барил, мовою Ахава, Фальстафа та місіс Ґемп[128]. І попри те що я вважаю її придатною для таких от розмірковувань, вона мені зраджує, коли я пробую описати, за що люблю греку, невинну мову, позбавлену всякої витіюватості та примх, мову, яка одержима дією й радо множить одну дію іншими, котрі безжально марширують уперед, вбираючи в себе зусібіч усе нові дії, що карбують крок в ар’єргарді довгої лави причинно-наслідкових зв’язків у напрямку неминучого та єдино можливого кінця.

Певною мірою саме через це я відчував таку спорідненість з усіма іншими на курсі греки. Їм також був відомий цей прекрасний несамовитий краєвид, мертвий от уже багато віків; вони так само переживали мить, коли відриваєш від книжки свій погляд із п’ятого століття й розумієш, що світ навколо спантеличує забарністю й чужиною, ніби ніколи не був рідним. Саме тому я приходив у захват від Джуліана та Генрі особливо. Їхній здоровий глузд, ба навіть слух та погляд назавжди прикипіли до суворих стародавніх ритмів. Направду той світ — принаймні такий, яким його знав я, — не їхній рідний дім, але вони й не були його випадковими відвідувачами (подібними до мене, захопленого туриста в тім краю), радше оселились у ньому на постійній основі, наскільки вона такою взагалі могла вважатися. Давня грека — складна мова, реально дуже складна, її воістину можна штудіювати все життя й так і не навчитися промовляти нею бодай слово. Але навіть зараз я з усмішкою пригадую виважену, формальну мову Генрі, якою він спілкувався з усіма, немовби освічений іноземець, — мову, що не могла зрівнятися з його дивовижною вправністю й упевненістю, коли він переходив на грецьку, прудкий, красномовний та напрочуд дотепний. Було просто дивом спостерігати, як вони з Джуліаном бесідують по-грецьки, сперечаються та жартують, чого жоден із них ніколи не робив мовою повсякдення. Не раз я бачив, яким роздратованим та обережним здавався Генрі, промовляючи «алло» в слухавку телефону, і з яким різким та нездоланним захватом лунало його «Χαῖρε!», якщо на протилежному кінці дроту опинявся Джуліан.

Після щойно почутої історії мені було трохи ніяково змагатися з Каллімаховими епіграмами, у яких ішлося про рожеві щоки, вино та поцілунки довгоногої юні у світлі смолоскипів. Замість цього я обрав сумну, що по-нашому звучала приблизно так: «Удосвіта поховали ми Меланіппа, а надвечір на себе руки наклала діва Басіло, бо не подужала жити, поклавши братове тіло у вогонь погребальний; подвійна скорбота спіткала їх дім, і ціла Кірена голови схилила, уздрівши спустошену оселю дітей, що її були звеселяли».

Свій твір я дописав менш ніж за годину. Перечитавши його повторно, перевіривши закінчення слів, я вмився, перевдягнув сорочку і, захопивши книжки, вирушив до Банні.

Серед нас шістьох тільки ми з Банні мешкали в гуртожитках, і його корпус стояв навпроти Трапезної, на протилежному боці галявини. Він мав кімнату на першому поверсі, що, напевно, завдавало йому чимало прикрощів, оскільки більшу частину свого часу він проводив нагорі, у спільній кухні: прасував штани, рився в холодильнику, стирчав у вікні в самій сорочці та волав до перехожих. Тому коли він не відчинив мені двері, я піднявся пошукати його нагорі, де й побачив на підвіконні, в піжамній сорочці, із горнятком кави в руках та журналом, який він гортав. На моє здивування, тут також опинилися двійнята: Чарльз стояв, схрестивши ноги, задумливо помішував каву та визирав у вікно, а Камілла — що мене подивувало чи не найбільше, бо хатня робітниця з неї нікудишня, — прасувала одну з сорочок Банні.

— О, привіт, старий, заходь давай, — озвався до мене Банні. — А ми тут язиками плещемо. Нда… Жінки, бач, годяться тільки для одного, ну, може, пари занять, — додав він, помітивши мій погляд на Каміллу за прасувальною дошкою. — А от джентльмени… — І він театрально підморгнув. — Я не пояснюватиму, для чого іншого ще годяться жінки. Усе ж таки в нас змішане товариство й усе таке. Чарльзе, зробиш йому кави, будь ласка? Чашку можеш не мити, вона не дуже брудна, — різко скомандував він, коли Маколі взяв брудний кухлик із дренажної полички біля раковини та ввімкнув воду. — Домашку зробив?

— Ага.

— Яку епіграму взяв?

— Двадцять другу.

— Гмм. Таке враження, що всіх чомусь потягло на соплі. Чарльз обрав про померлу дівчинку й те, як за нею тужать усі її друзі, Камілло, а ти ж обрала…

— Чотирнадцяту, — не піднімаючи погляду, відповіла вона, сердито працюючи над коміром сорочки носиком праски.

— Ха. Зате от я вибрав сороміцьку. Річарде, а ти був коли-небудь у Франції?

— Ні, — похитав я головою.

— То гайда з нами цього літа.

— З вами? З ким це?

— Я і Генрі.

Мене його відповідь вибила з колії, і наступні кілька секунд я тільки стояв і кліпав на нього.

— У Францію?

— Мевішечки[129]. Двомісячний тур. Чумова бомба! Тільки поглянь от! — І він кинув мені свій журнал, який виявився глянцевим рекламним проспектом.

Я погортав. Турагент пропонував «зацінити» карколомний тур, «судно з каютами класу люкс», який починається в Шампані, включає переліт повітряними кулями в Бургундію, там знову на корабель і через Божоле — на Рив’єру, в Канни й Монте-Карло. Багато кольорових ілюстрацій: наїдки для гурманів, уквітчані кораблі, щасливі туристи відкорковують пляшки шампанського й із кошиків аеростатів махають сердитим селянам на ланах унизу.

— Класно,