Читати книгу - "Війна і мир 3-4"

те, як вона вплине на інших, а лише по відношенню до нього самого, до його душі, виразно, майже з певністю, просто і жахливо, уявилась йому. І з висоти цього уявлення все, що перше мучило і цікавило його, раптом освітилося холодним білим світлом, без тіней, без перспективи, без різниці обрисів. Усе життя уявилось йому чарівним ліхтарем, в який він довго дивився крізь скло і при штучному освітленні. Тепер він побачив раптом без скла, при яскравому денному світлі, ці погано намальовані картини. «Так, так, ось вони, ті фальшиві образи, що хвилювали і захоплювали і мучили мене, — говорив він собі, перебираючи в своїй уяві головні картини свого чарівного ліхтаря, дивлячись тепер на них при цьому холодному білому світлі дня — ясної думки про смерть. — Ось вони, ці грубо намальовані фігури, які здавались чимсь прекрасним і таємничим. Слава, суспільне благо, любов до жінки, сама вітчизна — якими великими здавались, мені ці картини, якого глибокого смислу, здавалось, вони сповнені! І все це так просто, блідо і грубо при холодному блідому світлі того ранку, який, я почуваю, піднімається, для мене». Три головних горя його життя особливо зупиняли його увагу. Його любов до женщини, смерть його батька і французька навала, що захопила половину Росії. «Любов!.. Ця дівчинка здавалася мені сповненою таємничих сил. Як же я любив її! Я робив поетичні плани про любов, про щастя з нею. О, милий хлопчино! — злісно вголос промовив він. — Ну, певне! Я вірив у якусь ідеальну любов, яка мала зберегти мені її вірність протягом цілого року моєї відсутності! Як ніжний голуб з байки, вона мала засохнути в розлуці зі мною. А все це значно простіше... Все це страшенно просто, гидко!

Батько теж — будував у Лисих Горах і думав, що це його місце, його земля, його повітря, його селяни; а прийшов Наполеон і, не знаючи про його існування, як тріску з дороги, зіштовхнув його, — і розвалились його Лисі Гори і все його життя. А княжна Марія каже, що це випробування, послане з неба. Для чого ж випробування, коли його вже нема і не буде? Ніколи більш не буде! Його нема! То кому ж це випробування? Вітчизна, загибель Москви! А завтра мене вб’є — і не француз навіть, а свій, як учора розрядив солдат рушницю біля мого вуха; і прийдуть французи, візьмуть мене за ноги і за голову і шпурнуть у яму, щоб я не смердів їм під носом; і складуться нові умови життя, що будуть такими ж звичними для інших, і я не знатиму про них, і мене не буде».

Він подивився на смугу беріз з їх нерухомою жовтістю, зеленню й білою корою, що блищать на сонці. «Померти, щоб мене вбили завтра, щоб мене не було... щоб усе це було, а мене не було». Він виразно уявив собі відсутність себе в цьому житті. І ці берези з їх світлом і тінню, і ці кучеряві хмарки, і цей дим вогнищ — усе навколо змінилось для нього і здалося чимсь страшним і загрозливим. Мороз пробіг по його спині. Швидко вставши, він вийшов з клуні і почав ходити.

За клунею загомоніли голоси.

— Хто там? — гукнув князь Андрій.

Червононосий капітан Тимохін, колишній ротний командир Долохова, тепер, через убуток офіцерів, батальйонний командир, несміливо увійшов до клуні. За ним увійшли ад’ютант і казначей полку.

Князь Андрій поспішно встав, вислухав те, що по службі мали передати йому офіцери, дав їм ще деякі накази і збирався відпустити їх, коли з-за клуні почувся знайомий, шепелявий голос.

— Que diable![108] — сказав голос людини, яка об щось затялася.

Князь Андрій, виглянувши з клуні, побачив, що до нього підходить П’єр, який спіткнувся на лежачу жердину і мало не впав. Князеві Андрію взагалі неприємно було бачити людей зі свого світу, а особливо П’єра, що нагадував йому всі ті тяжкі хвилини, які він пережив за останнього приїзду в Москву.

— А, он як! — сказав він. — Яким вітром? От не чекав.

У той час, як він говорив це, в очах його і в виразі всього обличчя була більше ніж сухість — була ворожість, яку П’єр одразу помітив. Він підходив до клуні у дуже бадьорому настрої, але побачивши вираз обличчя у князя Андрія, почув себе пригнічено і ніяково.

— Я приїхав... так... знаєте... приїхав... мені цікаво, — сказав П’єр, вже котрий раз цього дня без будь-якого змісту повторюючи слово «цікаво». — Я хотів бачити бій.

— Так, так, а брати-масони що кажуть про війну? Як запобігти їй? — сказав князь Андрій глузливо. — Ну, як Москва? Як мої? Приїхали, нарешті, в Москву? — спитав він серйозно.

— Приїхали. Жюлі Друбецька сказала мені. Я поїхав до них і не застав. Вони поїхали в підмосковну.

XXV

Офіцери хотіли відкланятись, але князь Андрій, наче не бажаючи залишатись сам-на-сам зі своїм другом, запросив їх посидіти й напитись чаю. Подали ослони і чай. Офіцери не без подиву дивились на огрядну, величезну постать П’єра і слухали його розповідь про Москву і про розташування наших військ, які йому вдалося об’їздити. Князь Андрій мовчав, і його обличчя було таке неприємне, що П’єр звертався більше до добродушного батальйонного командира Тимохіна, ніж до Болконського.

— То ти зрозумів усе розташування військ? — перебив його князь Андрій.

— Авжеж, тобто як? — сказав П’єр. — Як невійськова людина, я не можу сказати, що цілком, але все ж зрозумів загальне розташування.

— Eh bien, vous êtes plus avancé que qui cela soit[109], — сказав князь Андрій.

— A! — промовив П’єр здивовано, крізь окуляри дивлячись на князя Андрія. — Ну, що ви скажете про призначення Кутузова? — спитав він.

— Я дуже радий був з цього призначення, ось і все, що я знаю, — сказав князь Андрій.

— Ну, а скажіть, яка ваша думка щодо Барклая де-Толлі? У Москві бозна-що говорили про нього. Що ви скажете про нього?

— Спитай ось їх, — сказав князь Андрій, показуючи на офіцерів.

П’єр з поблажливо-питальною усмішкою, з якою мимоволі всі зверталися до Тимохіна, подивився на нього.

— Розвиднілось нам, ваше сіятельство, коли ясновельможний став, — несміливо і раз у раз оглядаючись на свого полкового командира, сказав Тимохін.

— А чому так? — спитав