Читати книгу - "Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Гіркін і Безлер уже були знайомі на момент своєї появи на Донбасі. Познайомилися вони якраз у Криму, про що пізніше розповідав сам Гіркін. «Народний мер» Слов’янська і глава місцевого «ополчення» В’ячеслав Пономарьов у своєму інтерв’ю також зізнавався, що у березні 2014 року їздив до Криму. І ці обставини вказують на те, що дії певних збройних груп на Донбасі весною 2014‑го координувалися з Росії, яка використовувала для кримської та донбаської кампаній одних і тих самих людей, однак при цьому не визнавала своєї участі у донбаських подіях.
В умовах повної бездіяльності влади та міліції протистояти сепаратистам намагалися тільки окремі відчайдушні громадяни, які хотіли збереження єдиної України. У Горлівці таким сміливцем виявився депутат місцевої ради Володимир Рибак. 17 квітня, коли над будівлею міської ради сепаратисти підняли прапор самопроголошеної ДНР, Рибак спробував зірвати його, щоб повернути на місце прапор України. Однак натовп прихильників Росії не дав йому цього зробити. Рибака схопили і посадили в машину кілька бойовиків Безлера, які відвезли депутата у захоплений диверсантами Слов’янськ. Більше живим Рибака вже ніхто не бачив. Через кілька днів його тіло зі слідами тортур було знайдено в річці на околиці Слов’янська. Разом із ним також знайшли тіло закатованого до смерті студента Юрія Поправка, який поїхав добровольцем воювати проти бойовиків, але одразу ж потрапив у полон і був страчений бойовиками Стрєлкова.
Жорстокість, з якою діяли російські диверсанти, не залишала сумнівів у тому, що їхньою метою була саме війна. Вчиняючи показові акти насильства, Ігор Гіркін не міг не усвідомлювати, яку реакцію викличуть його дії. За його плечима було кілька воєн і він не міг не знати, як саме вони зазвичай починаються.
Місцева влада Слов’янська, як і керівництво прилеглих до нього населених пунктів, без особливих коливань перейшла на службу до російського озброєного угруповання. Депутати і мери мали вибір — залишитися і працювати на сепаратистів або виїхати із захоплених міст, проте вибір на користь від’їзду зробили далеко не всі. Більшість депутатів міської ради Слов’янська вирішила співпрацювати з загарбниками. Крім комуністів, які приєдналися до угруповання Пономарьова і почали готувати в місті антиукраїнське повстання ще до появи Гіркіна, служити бойовикам погодилася і фракція Партії регіонів. 30 квітня депутати міськради від ПР на вимогу бойовиків слухняно відправили у відставку мера міста Нелю Штепу і призначили замість неї виконуючим обов’язки міського голови «народного мера» В’ячеслава Пономарьова. Серед тих, хто голосував тоді за це призначення, був майбутній мер Слов’янська Вадим Лях, який на той момент був депутатом міської ради. Після зачистки міста від збройних формувань Лях не мав жодних проблем із законом, на відміну від Нелі Штепи, проти якої порушено кримінальну справу і яка провела у СІЗО кілька років за звинуваченням у співпраці з терористами.
Відбиваючи атаки українських військових, бойовики почали готуватися до проведення «референдуму», який призначив на 11 травня «тимчасовий уряд ДНР» із захопленої ОДА. І якщо спочатку ніхто не вірив у те, що в сепаратистів вистачить сил, щоб провести цей перфоманс, то після захоплення більшої частини області збройними угрупованнями стало ясно, що вони поступово наближаються до поставленої мети. Україна не могла стати цьому на заваді. Повернути контроль над регіоном можна було тільки воєнним шляхом, але можливостей у виснаженої держави на це не вистачало.
Реальною владою в містах Донбасу стали військові комендатури бойовиків. Деморалізована міліція здалася без бою, виконувала накази бойовиків та патрулювала вулиці спільно з представниками «ополчення». Співробітники СБУ дотримувалися дружнього нейтралітету. Депутатам і чиновникам залишилося виконувати тільки декоративну функцію та готувати виборчі дільниці до «волевиявлення народу», яке мало стати кульмінацією «русской весны».
КРАСНОМОВНА СОЦІОЛОГІЯ
У квітні 2014 року, коли події вже перейшли до гарячої фази, Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) провів дослідження громадської думки у східних регіонах України. Результати дослідження свідчили про хаос у головах громадян та велике зростання рівня антиукраїнських настроїв, але прибічники України на Донбасі були у більшості. Ситуація була об’єктивно складною, але далеко не безнадійною.
Згідно з даними опитування КМІСу, близько 70% жителів Донбасу вважали уряд Арсенія Яценюка та в. о. президента Олександра Турчинова нелегітимними, при цьому 60% вважали нелегітимним і Віктора Януковича. 65% вважали Майдан збройним переворотом, що його організувала опозиція за підтримки Заходу, 45% вважали, що Янукович мав розігнати Майдан силою, але 35% виступали проти такого сценарію.
43% вважали, що в убивствах на Майдані винен Янукович особисто та Партія регіонів загалом, 48% звинувачували опозицію. При цьому 55% вважали, що міліція не мала права застосовувати зброю проти мітингарів. Парадокс: 60% жителів Луганської та Донецької областей вважали «Правий сектор» «міфом» та «маргінальною організацією, що не має реальної ваги та яка повинна бути роззброєна», проте приблизно стільки ж людей вважали, що ПС впливає на владу. Ці тези очевидно суперечили одна одній, і пояснити цей безлад у головах можна було лише впливом пропаганди.
Більше того, у регіоні не було агресивних антиукраїнських настроїв. Захоплення адміністративних будівель безумовно підтримували тільки 10–15% опитаних, ще стільки ж ставилися до цього процесу лояльно. А ось 72% мешканців Донецької області та 59% Луганської до захоплень ставилися негативно. Майже половина вважали, що захоплення адмінбудівель не можна виправдати нічим, а приблизно третина виправдовували ці дії лише тим, що так раніше вчиняли люди в інших українських регіонах, чверть вважали цей метод останнім способом «докричатися до центральної влади».
Чого боялися люди?
Більше всього опитані громадяни боялися краху української економіки (43%), на другому місці було розірвання економічних зв’язків із Росією (36%), на третьому — високий рівень бандитизму (50% у Донецькій області, 30% — у Луганській). Далі — ризики невиплати зарплат та пенсій, націоналізм та радикалізм, загроза громадянської війни (всі пункти — приблизно по 27–29%, останній у Донецькій області — понад 40%). Варто зазначити, що членство в НАТО, відключення російських телеканалів, єдина державна мова та
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський», після закриття браузера.
