Читати книгу - "Гра престолів"

Але ніколи хащі не відступали далеко. Звідси Тиріон добре їх бачив — темні дерева нависали над голою ділянкою, як друга стіна, збудована паралельно до першої,— стіна ночі. Рідко хто замахувався сокирою на це чорнолісся, де навіть місячне світло не могло пробитися крізь давнє сплетіння коріння, колючок і навислого гілля. Там росли величезні дерева, й розвідники казали, що ці дерева, які й не бачили людей, стоять собі, наче замислилися про щось своє. Не дивно, що Нічна варта називала цей ліс примарним.

Отак стоячи й дивлячись у темряву, де ніде не палало ні вогника, тільки віяв вітер і холод пронизував до кісток, як спис, Тиріон Ланістер майже вірив у балачки про Чужих, про цього нічного ворога. І його власні жарти про бабаїв і змікул уже не здавалися йому такими дотепними.

— Десь там мій дядько,— стиха мовив Джон Сноу, спираючись на спис і задивившись у темінь.— Коли мене вперше послали сюди на нічні чати, я думав, що в мою зміну повернеться дядько Бенджен і я першим його побачу й засурмлю в ріжок. Але він так і не повернувся. Ні тоді, ні дотепер.

— З часом повернеться,— сказав Тиріон.

Далеко на півночі завив вовк. До нього долучився ще один голос, потім іще один. Схиливши голову набік, Привид дослухався.

— Якщо він не повернеться, ми з Привидом підемо його шукати,— пообіцяв Джон Сноу, поклавши руку деривовкові на голову.

— Я тобі вірю,— сказав Тиріон, але про себе подумав: «А хто піде шукати тебе?» — і затремтів.

Арія

Батько знову мав сутичку з радою. Це було написано в нього на обличчі, коли він сів за стіл із запізненням — як, власне, нерідко останнім часом. Коли Нед Старк широкими кроками зайшов у малу залу, першу страву — густий солодкий гарбузяний суп — уже забрали. Малу залу називали так, щоб відрізняти від великої, де на королівський бенкет могла зібратися тисяча запрошених, однак була це довжелезна кімната з високими склепінчастими стелями, де на лавках, поставлених уздовж двоногих столів, могло всістися дві сотні людей.

— Мілорде,— привітався Джорі, коли Нед увійшов. Він звівся на ноги, і з ним разом звелися й решта гвардійців. Усі вони були вдягнені в нові плащі — важкі, з сірої вовни з білою атласною облямівкою, застібнуті рукою з кованого срібла, яка позначала господарів плащів як вояків особистої варти правиці короля. Гвардійців було півсотні, тож здебільшого лавки стояли порожні.

— Прошу сідати,— мовив Едард Старк.— Дивлюся, ви почали без мене. Приємно бачити, що в місті лишилися ще притомні люди.

Жестом він звелів усім повертатися до їди. Слуги почали виносити тарелі зі смаженими реберцями, обкачаними в часнику і травах.

— При дворі кажуть, що буде турнір, мілорде,— зронив Джорі, сідаючи на місце.— Подейкують, з усього королівства з’їдуться лицарі — позмагатися й погуляти на честь вашого призначення правицею короля.

Арія бачила, що батька це не вельми радує.

— А не кажуть, що сам я цього хочу менше за все?

Очі Санси зробилися круглі, як блюдця.

— Турнір,— видихнула вона. Вона сиділа між септою Мордейн і Джейн Пул, подалі від Арії — наскільки можна було, щоб не викликати батькових докорів.— А нам дозволять піти на нього, батьку?

— Ти знаєш, що я з цього приводу думаю, Сансо. Схоже, в моє завдання входить влаштовувати Робертові ігри й заради нього вдавати, що я цим страшенно пошанований. Але це не означає, що я маю і дочок своїх примушувати дивитися на ці дурниці.

— Ну будь ласка,— мовила Санса.— Я хочу подивитися.

— Там буде королівна Мірселла, мілорде,— заговорила септа Мордейн,— а вона молодша за леді Сансу. Всі леді при дворі очікуються на такій бучній події, а оскільки турнір на вашу честь, якщо ваша родина не з’явиться, це буде дивно.

Батько скривився, як від болю.

— Мабуть, ваша правда. Гаразд, буде для тебе місце, Сансо,— сказав він і перевів погляд на Арію.— Для вас обох.

— Мені байдуже до того дурнуватого турніру,— озвалася Арія. Вона знала, що там буде королевич Джофрі, а королевича вона ненавиділа.

Санса підвела голову.

— Подія буде розкішна. Тобі там ніхто не зрадіє.

Батьковим обличчям пробіг гнів.

— Досить, Сансо. Ще слово — і я передумаю. Я до смерті втомився від вашої нескінченної війни. Ви сестри! І я очікую, що ви поводитиметеся, як сестри, зрозуміло?

Закусивши губу, Санса кивнула. Арія ж похилила голову й похмуро втупилась у тарілку. Очі їй пекло від сліз. Але плакати вона не збиралася, тож люто втерла сльози.

Деякий час було чути тільки подзвякування ножів і виделок.

— Перепрошую,— нарешті звернувся батько до присутніх за столом,— щось у мене сьогодні немає апетиту.

І залишив залу.

Щойно він вийшов, Санса почала збуджено шепотітися з Джейн Пул. Джорі в кінці столу засміявся на якийсь жарт, а Галлен завів мову про коней.

— Ось візьмімо бахмата — для поєдинку негодящий. Бо війна й поєдинок — то різні речі, повірте, зовсім різні.

Всі вже чули це багато разів, тож Дезмонд, Джекс і Галленів син Гарвін одностайно зашикали на нього, а Портер попросив іще вина.

З Арією ніхто не розмовляв. А їй це і подобалося. Якби їй дозволили, вона б і їла на самоті у своїй спальні. Іноді їй це і дозволяли: коли батько обідав з королем, або з яким-небудь лордом, або з посланцем з того краю чи з того. А так вони обідали втрьох у його світлиці — батько, Арія і Санса. Отоді-то Арія понад усе сумувала за своїми братами, їй хотілося дражнити Брана, гратися з малюком Риконом, бачити Робову усмішку. І щоб Джон куйовдив їй волосся й називав сестричкою і в один голос із нею закінчував речення. Але нікого з них поряд не було. Не лишилося нікого, тільки Санса, але Санса з нею навіть не розмовляла — хіба що з батькового примусу.

У Вічнозимі вони обідали у великій залі мало не через день. Батько часто казав, що лорд, якщо сподівається втримати своїх підлеглих, має їсти разом з ними. Одного разу Арія чула, як він казав Робові: «Знай своїх підлеглих, і нехай вони знають тебе. Не очікуй, що вони помиратимуть за незнайомця». У Вічнозимі він завжди мав за